Наступного дня Олеся прийшла до нейтрального кабінету психологічного центру, який запропонували Савченки. На колінах у неї лежав конверт із листом і маленька коробочка з хрестиком. Левицький сидів поруч, мовчав і не заважав їй дихати.
Двері відчинилися рівно о шостій. Софія увійшла першою: чорна толстовка, волосся прибране за вуха, підборіддя підняте так високо, ніби це допомагало триматися. За нею — Ірина й Тарас.
Олеся встала, але не зробила кроку.
— Добрий вечір.
— Добрий вечір, — відповіла Софія тихо.
Психологиня нагадала правила: ніхто не перебиває, ніхто не вимагає рішень, розмову можна зупинити будь-якої миті.
Софія подивилася на Олесю прямо.
— Це ви стояли біля мого навчального закладу?
— Так.
— І гребінець взяли ви?
Ірина різко повернулася до доньки.
— Що?
Олеся не стала ховатися.
— Так. Я вчинила погано. Мені треба було зрозуміти, чи не сходжу я з розуму. Це не виправдання.
— Ви думаєте, після цього я маю вам вірити?
— Ні. Ти не мусиш.
Софія збилася, ніби чекала благань, виправдань, спроб натиснути.
Олеся відкрила коробочку й поклала на стіл хрестик.
— Це твоє. Я передала його акушерці перед пологами. Просила покласти поруч із тобою, коли ти з’явишся. Потім мені сказали, що тебе більше немає.
Софія дивилася на хрестик, не кліпаючи.
— Мені не потрібно, щоб ти обирала мене, — сказала Олеся. — Я не прийшла забирати тебе з родини. Я прийшла сказати: я тебе не покидала. Я дуже чекала твого народження.
Ірина тихо схлипнула. Софія взяла хрестик двома пальцями, ніби він міг обпекти.
— Чому ви не знайшли мене раніше?
— Бо повірила тим, хто стояв поруч. Твоєму батькові по крові. Лікарям. Свекрусі. Мені показали документи. Тіла не дали побачити. Я була після тяжких пологів і операції. Потім мені сказали, що дітей у мене більше не буде.
— А тепер?
— Тепер буде офіційна перевірка. Якщо ти колись захочеш сама дізнатися правду, я буду поруч. Якщо не захочеш, я не стану ламати зачинені двері.
Софія стиснула хрестик у долоні.
— Я не знаю, хто ви.
Олеся ледве змогла вимовити:
— Я жінка, яка сімнадцять років думала, що поховала доньку. А сьогодні вперше розмовляє з нею живою.
У кімнаті ніхто не ворухнувся. Софія закрила обличчя руками. Ірина потягнулася до неї, але дівчина відсахнулася.
— Не чіпай. Будь ласка.
Вона опустила руки. На щоках були сльози, але голос утримався.
— Я візьму хрестик. Поки що. Це не означає, що я вам вірю.
— Добре.
Софія підвелася.
— Мені треба додому.
Перед виходом вона обернулася до Тараса.
— Конверт візьми ти.
Він узяв листа дбайливо, без колишньої ворожості. Коли двері зачинилися, Левицький тихо сказав:
— Ви витримали.
Олеся дивилася на порожнє крісло Софії.
— Ні. Це вона витримала. Я тільки не завадила…
