На офіційну експертизу Софія погодилася не відразу. Минуло дванадцять днів після зустрічі, перш ніж Тарас подзвонив Олесі.
— Вона готова, — сказав він глухо. — Тільки при нас. І без Максима.
Олеся в той момент сиділа біля вікна в майстерні Дарини. Після відходу з квартири вона тимчасово перебралася до маленької кімнати за стелажами: там стояв диван, пахло тканинами, відпарювачем і кавою.
— Я не заважатиму вашій родині, — сказала вона. — І не налаштовуватиму Софію проти вас.
Дарина, почувши розмову, потім тихо промовила:
— Їй страшно.
— Мені теж.
— Ірині страшно втратити доньку.
Олеся провела пальцем по краю чашки.
— Я не стану її відбирати.
— Знаю.
У призначений день вони зустрілися в медичному центрі. Коридор був світлий, надто чистий для такої біди. Софія сиділа між Іриною й Тарасом, ховаючи руки в рукавах толстовки. На шиї в неї блиснув хрестик. Олеся помітила його й одразу відвела погляд, щоб дівчина не відчула тиску.
— Добрий день, — сказала Софія.
— Добрий день.
Медсестра покликала їх за прізвищами. Забір матеріалу тривав кілька хвилин: документи, підписи законних представників, ватні палички, запечатані конверти. Усе було буденно, майже спокійно, і від цієї буденності Олесі ставало болючіше.
На виході Софія зупинилася біля автомата з водою.
— А якщо результат буде іншим?
Олеся повернулася до неї.
— Тоді я перепрошу й піду.
— А якщо підтвердиться?
— Тоді нічого не зміниться без твого бажання.
— Так не буває.
— Буває, якщо дорослі хоча б раз думають не про себе.
Софія взяла стакан, але не змогла випити.
— Я прочитала листа. Ви справді ходили на могилу?
— Так.
— Там хтось похований?
— Я не знаю.
Дівчина зблідла.
— Вибачте. Я не мала питати.
— Ти маєш право питати все.
— Я поки не знаю, чи хочу знати відповіді.
Софія пішла до Тараса, а Олеся лишилася біля автомата й уперше за довгий час не відчула себе цілковито відкинутою. Дівчина говорила з нею. Не приймала, не прощала, не називала ніким — але говорила.
Висновок слідство отримало за кілька тижнів. Олесю офіційно викликали для ознайомлення з тією частиною, яка стосувалася її статусу потерпілої. Нагорний говорив стримано:
— Біологічне материнство підтверджено.
Вона кивнула. Сліз не було. Після таємного тесту й очікування всередині ніби вигоріло все, що могло зірватися назовні.
— Що далі?
— Тривають процесуальні дії. Подробиці не обговорюються.
— Я розумію.
— Вашого чоловіка допитано. Про подальші рішення вас повідомлять.
Засідання щодо розлучення призначили на кінець місяця. Максим прийшов з адвокатом і матір’ю. Валентина Львівна трималася рівно, ніби входила не до суду, а до людини нижчої за себе за статусом.
— На примирення згодні? — спитала суддя.
— Ні, — сказала Олеся.
Максим підвів очі.
— Дружина діє під впливом сторонніх людей. Родину ще можна зберегти.
Олеся подивилася на нього вперше за весь ранок.
— Родину не можна зберегти після продажу дитини.
Суддя зробила зауваження щодо коректності формулювань і повернулася до предмета справи. Левицький говорив спокійно: спільне життя припинене, довіру втрачено, примирення неможливе, майнові питання в цьому процесі не заявлені.
Рішення про розірвання шлюбу винесли після перерви. Біля дверей Валентина Львівна тихо спитала:
— Ти думаєш, перемогла?
— Ні. Але Софія житиме без вашої брехні.
— Вона ніколи не назве тебе матір’ю.
— Це вирішувати їй…
