Життя без прикрасКримінальна справа розгорталася без участі Олесі в кожній деталі. Вона знала лише те, що їй повідомляли офіційно або через адвоката. Нагорний збирав стару правду по крихтах. В архіві експерти вивчали журнали: запис про живу дівчинку був зроблений однією ручкою, позначка про смерть з’явилася пізніше, з іншим натиском і з помилкою в номері боксу. У журналі видачі тіл не виявилося потрібного рядка.
У Іннеси Мартинюк знайшли щоденник з ініціалами, датами й сумами. Біля запису, пов’язаного з Олесею, стояли ім’я Валентини й скорочення «Максим П.». Мартинюк боялася, що Литвиненко зробить її єдиною винною, тому дала свідчення. Вона назвала службовий вихід, ранок передачі дитини й зустріч Максима з Валентиною Львівною.
Литвиненко тримався довше, але запис Надії Мельничук, журнали й очні ставки зруйнували захист. Максим спершу повторював, що нічого не розумів. Потім не зміг пояснити, навіщо сховав записку, прикріплену до квітки, і звідки його мати знала ім’я Софії до офіційної перевірки.
Валентина Львівна намагалася перетворити злочин на благодіяння.
— Мій син гинув від боргів. Олеся була майже непритомна. Савченки дали дівчинці гідне життя.
— Гроші отримали ви? — спитав слідчий.
— Ми отримали допомогу.
— За дитину?
— За вирішення проблеми.
Ця фраза увійшла до протоколу. Пізніше Левицький сказав Олесі лише одне:
— Вона сама показала, ким вважала Софію.
Савченки проходили свій суд без мантії й засідань. Ірина кілька днів не випускала Софію з поля зору, потім зрозуміла, що цим душить її ще сильніше.
— Я боюся, — зізналася вона ввечері на кухні, — що одного дня прокинуся, а ти підеш до неї.
Софія сиділа над чашкою й крутила ложку.
— Я не річ, мам.
Ірина здригнулася.
— Ти назвала мене мамою.
— Я злюся. Але ти все одно мама.
Ірина закрила обличчя долонями.
— Я мала перевірити.
— Ви хотіли забрати мене додому.
— Напевно, тому й вірили.
Тарас увійшов тихо, поставив на стіл тарілку з печивом і сів поруч.
— Ніхто тебе не ділить, Софіє. Ми будемо поруч, навіть якщо ти захочеш спілкуватися з Олесею.
— А якщо не захочу?
— Значить, не захочеш.
— А якщо захочу, а потім передумаю?
— Тоді передумаєш.
Дівчина довго дивилася на батьків.
— Можна я сама їй напишу?
Повідомлення прийшло Олесі пізно ввечері: «Це Софія. Не знаю, що писати. Хрестик у мене. Лист теж. Поки що все».
Олеся читала ці рядки так довго, що екран згас. Відповіла не відразу: «Дякую, що написала. Я тут. Нічого не вимагаю».
За два дні Софія надіслала фотографію кошеняти. Сірий клубочок лежав поруч зі смугастою кішкою. «Моя кішка народила. Це найгучніше».
Олеся вперше за багато тижнів усміхнулася: «Значить, характер є».
«Її звати Міра».
«Гарне ім’я».
Листування йшло нерівно. Іноді Софія зникала на тиждень. Іноді ставила запитання серед ночі.
«Якою я була при народженні?»
Олеся довго сиділа над відповіддю.
«Я майже не встигла побачити. Пам’ятаю вагу у виписці. Пам’ятаю крик за ширмою. Пам’ятаю маленьку п’ятку, коли тебе забирали. Потім порожнечу».
Софія не відповідала до ранку.
«Мені шкода».
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.