Кримінальна справа розгорталася без участі Олесі в кожній деталі. Вона знала лише те, що їй повідомляли офіційно або через адвоката. Нагорний збирав стару правду по крихтах. В архіві експерти вивчали журнали: запис про живу дівчинку був зроблений однією ручкою, позначка про смерть з’явилася пізніше, з іншим натиском і з помилкою в номері боксу. У журналі видачі тіл не виявилося потрібного рядка.
У Іннеси Мартинюк знайшли щоденник з ініціалами, датами й сумами. Біля запису, пов’язаного з Олесею, стояли ім’я Валентини й скорочення «Максим П.». Мартинюк боялася, що Литвиненко зробить її єдиною винною, тому дала свідчення. Вона назвала службовий вихід, ранок передачі дитини й зустріч Максима з Валентиною Львівною.
Литвиненко тримався довше, але запис Надії Мельничук, журнали й очні ставки зруйнували захист. Максим спершу повторював, що нічого не розумів. Потім не зміг пояснити, навіщо сховав записку, прикріплену до квітки, і звідки його мати знала ім’я Софії до офіційної перевірки.
Валентина Львівна намагалася перетворити злочин на благодіяння.
— Мій син гинув від боргів. Олеся була майже непритомна. Савченки дали дівчинці гідне життя.
— Гроші отримали ви? — спитав слідчий.
— Ми отримали допомогу.
— За дитину?
— За вирішення проблеми.
Ця фраза увійшла до протоколу. Пізніше Левицький сказав Олесі лише одне:
— Вона сама показала, ким вважала Софію.
Савченки проходили свій суд без мантії й засідань. Ірина кілька днів не випускала Софію з поля зору, потім зрозуміла, що цим душить її ще сильніше.
— Я боюся, — зізналася вона ввечері на кухні, — що одного дня прокинуся, а ти підеш до неї.
Софія сиділа над чашкою й крутила ложку.
— Я не річ, мам.
Ірина здригнулася.
— Ти назвала мене мамою.
— Я злюся. Але ти все одно мама.
Ірина закрила обличчя долонями.
— Я мала перевірити.
— Ви хотіли забрати мене додому.
— Напевно, тому й вірили.
Тарас увійшов тихо, поставив на стіл тарілку з печивом і сів поруч.
— Ніхто тебе не ділить, Софіє. Ми будемо поруч, навіть якщо ти захочеш спілкуватися з Олесею.
— А якщо не захочу?
— Значить, не захочеш.
— А якщо захочу, а потім передумаю?
— Тоді передумаєш.
Дівчина довго дивилася на батьків.
— Можна я сама їй напишу?
Повідомлення прийшло Олесі пізно ввечері: «Це Софія. Не знаю, що писати. Хрестик у мене. Лист теж. Поки що все».
Олеся читала ці рядки так довго, що екран згас. Відповіла не відразу: «Дякую, що написала. Я тут. Нічого не вимагаю».
За два дні Софія надіслала фотографію кошеняти. Сірий клубочок лежав поруч зі смугастою кішкою. «Моя кішка народила. Це найгучніше».
Олеся вперше за багато тижнів усміхнулася: «Значить, характер є».
«Її звати Міра».
«Гарне ім’я».
Листування йшло нерівно. Іноді Софія зникала на тиждень. Іноді ставила запитання серед ночі.
«Якою я була при народженні?»
Олеся довго сиділа над відповіддю.
«Я майже не встигла побачити. Пам’ятаю вагу у виписці. Пам’ятаю крик за ширмою. Пам’ятаю маленьку п’ятку, коли тебе забирали. Потім порожнечу».
Софія не відповідала до ранку.
«Мені шкода».
«Тобі нема за що вибачатися», — написала Олеся й довго дивилася на екран, ніби боялася сполохати цю тонку ниточку…
