Життя без прикрасСпустившись тими самими сходами, що пахли котами, я сіла в машину й подивилася вгору. Другий поверх, праворуч від під’їзду. Ворухнулася штора; за нею виднілася Лідія Григорівна з телефоном біля вуха.
Я завела двигун і зателефонувала Журбі. Він відповів після другого гудка.
— Іро, ти ж відпочиваєш. Що сталося о дев’ятій ранку?
— Мишку, дай мені п’ять хвилин. Послухай, не перебивай, а потім скажеш, як ти це бачиш.
Я виклала все в тому порядку, в якому дізнавалася сама: почалося біля каси супермаркету, з кефіром у руках, а закінчилося шторою у вікні свекрухи. Вийшов майже рапорт — дати, години, що сталося. Мишко слухав, не ставлячи запитань. У слухавці чулося його дихання, потім грюкнули двері.
— Вийди, — сказав він комусь.
Коли я договорила, секунд десять він мовчав.
— Іро, ти хоч розумієш, що зараз повідомила?
— Розумію.
— Твій чоловік за документами помер, а насправді живий. У матері в погребі лежать чотирнадцять мільйонів із «Липового горизонту». Ти дізналася про це вчора. І зараз телефонуєш мені, оперу, з машини біля будинку свекрухи, поки вона набирає номер твого чоловіка. Не з чергової частини. Усе правильно?
— Так.
— І ти знаєш, що я зобов’язаний зробити?
— Знаю. Тому тобі й телефоную, а не Ярошу.
Після нової паузи я почула той голос, яким він три роки тому повідомив мені в коридорі про арешт Бойка.
— Я тоді тобі повірив, Іро. Ярош не вірив, а я вірив. І зараз вірю. Тільки уяви: пишу рапорт, передаю черговому, долучається слідак, їдемо вилучати гроші з погреба. І тебе запитують: «Ірино Микитівно, коли саме ви дізналися?» Ти їм що відповіси — від позавчора? Мати три роки гроші тримала. Ви з нею в одному будинку, до грошей двісті метрів, зверху картопля, яку ти їла.
— Знаю, Мишку.
— Не хочу, щоб тебе знову закрили замість нього. — Він видихнув. — Що пропонуєш?
— Сьогодні він прийде. Уночі, на дачу, по гроші. Свекруха напевно вже сказала, що я все знаю, тож зволікати йому не можна. Нехай сам візьме гроші в руки. При свідках, перед камерою. Тоді жоден Ярош не почне з’ясовувати, коли я дізналася: запис покаже, хто по них з’явився.
— Засідку хочеш улаштувати?
— Хочу покликати тебе на дачу. Разом з Іллюшею та Денисом. Увечері, в гості: шашлик, у сусідки лазня, мама нагодує. А коли він увійде, ви саме опинитеся поруч.
— Іро, це…
— Іншого способу не сісти я не бачу. Мишку, три роки я в підрозділі, три роки розплачуюся за його кредитами. Три роки з донькою носила квіти до порожньої труни. Я не хочу ще тридцяти. Будь ласка.
Він не відповідав. Я все дивилася на вікно Лідії Григорівни. Штора більше не рухалася; свекруха відійшла в кімнату. Вона вже все йому передала.
— До грошей не торкайтеся, — нарешті сказав Журба. — Я приїду, але й при мені нехай лежать на місці. Сам має до них підійти, сам узяти. От тоді гроші будуть при ньому й буде справа. Тільки так ми всі можемо врятуватися.
— Зрозуміла.
— Ще мені потрібна твоя квартира. Зараз, перш ніж ти когось туди впустиш. Хочу сам подивитися, що він там накоїв.
— Зустрічаємося біля під’їзду через пів години.
Мишко вже чекав із двома стаканчиками кави з ятки, у джинсах і футболці. Один віддав мені. Узяти я взяла, але тремтячими руками втримати рівно не змогла — кава розхлюпалася.
— Як ти, Іро?
— Нормально.
— Що значить нормально? Геть зелена. Пий.
Нагорі я двічі повернула ключ, точнісінько так само, як замикала перед від’їздом. Замка ніхто не ламав. Володимир скористався своїм старим ключем, який три роки зберігав десь далеко, поруч із паспортом на чуже ім’я.
Коридор зустрів тишею й запахом пилу, до якого домішувався чужий тютюн. Раніше чоловік не курив.
Вітальня.
На екрані телефона я все це вже бачила. Але тепер стояла у дверях кімнати, де три роки приймала гостей, прикрашала ялинку, лягала на диван поруч із хворою Софійкою. Переді мною було місце злочину.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.