Життя без прикрасЗакричала. Як завжди.
— Так! Живий мій син! Чуєш, живий! А ти похорон йому з оркестром улаштувала. Три роки квіточки носила, вдову вдавала, поки він у чужому домі біля моря за копійки в підвалі посуд мив. Від кого ховався? Від тебе й таких, як ти! Це ти змусила його живцем себе поховати. Задоволена тепер?
— Коли він зателефонував?
— На Великдень він об’явився! — Вона тицьнула пальцем у мій бік. — Рік минув після його зникнення. Із цвинтаря повернулася, телефон дзвонить, номер чужий. Беру — він: «Мамо, не плач. Я живий. Тільки нікому не кажи». І я мовчала від того дзвінка. Я мати! Мала тобі повідомити, щоб ти його відразу здала? Ти б здала, тобі служба завжди важливіша за чоловіка.
— Гроші він вам надсилав?
— Надсилав, і правильно робив. Матір не покинув, не те що дехто. Двічі на рік через людей передавав. На телевізор вистачило. Що такого? Ти б мені його купила?
— А люди ці, які гроші приносили…
— Звідти приїжджали, з моря.
Вона обірвала себе. Я не квапила. За три роки роботи з неблагополучними сім’ями, слухаючи брехню п’яних матерів, я навчилася чекати, поки самі договорять.
— Він там не сам, — повела вона далі вже без крику, зі зловтіхою. — Марина в нього. Двадцять сім років, красуня. Не те що ти, вічно погони та чоботи. Любить його, з підвалу витягла. Гостьовий будинок у них тепер. Володимиром Геннадійовичем його там звуть, поважають усі. І вона дитину чекає, п’ятий місяць. Справжній онук у мене буде, не з твоїм ментівським характером.
— Софія — ваша онука.
— Твоя Софія. Дивиться на мене, як ти, ніби я підозрювана. Одразу це в ній помітила. — Свекруха встала. — Ще що? Соромити прийшла? Сором, будь ласка. Я синові життя врятувала. Відтоді берегла його й далі берегтиму.
— Про санаторій ви йому повідомили?
— Повідомила.
— І номер корпусу в Соні для нього дізнавалися?
— Дізнавалася. Він попросив: «Мамо, з’ясуй, точно вони поїхали чи ні». Я з’ясувала. Він має право у свою квартиру прийти. Він там ремонт зробив, він там…
Вона знову замовкла на півслові.
— А про те, що під підлогою, розповів?
— Нічого такого він мені не розповідав. Сказав, своє забере.
— Своє?
— Не твоє вже точно. Машину, гараж, страховку — ти й без того все його загребла.
— А про дачу? Від вас він дізнався, що мама живе там сама?
— Сказала, — вона випросталася. — Ну й що? Він її не скривдив. Рідню навідав, звернувся з проханням по-доброму. Не такий він, щоб твою матір зачепити. Пальцем не зачепив!
— Вона через нього вночі трилітровою банкою жбурлялася. Він пригрозив мене посадити, а Соню в дитбудинок відправити. Два тижні моя мати жила сама на дачі з цією погрозою. Їй шістдесят шість років.
— Сама винна. Стара дурепа. Сиділа б тихо.
Я встала.
Три роки я залишала без відповіді її звинувачення: біля могили, за поминальним столом, щочетверга телефоном. Мент у спідниці. Довела. На його гроші живеш. Дозволяла їй це, бо вона мати й втратила сина. А після того великоднього дзвінка вона знала, що син живий, і все одно стояла біля порожньої могили з хустинкою. Дивилася мені в очі, звинувачувала в його смерті — і знала про жінку біля моря, про гостьовий будинок.
— Лідіє Григорівно, — сказала я неголосно, робочим голосом, коли з’ясовувати вже нічого й залишається оформити. — Три роки ви торочили, що я його у воду загнала. Тепер я знаю: він не тонув. Ви дізналися, що він живий, і далі звинувачували мене біля могили, яку самі змусили влаштувати. Щоб ходити було куди. Носили до порожнього ящика квіти, плакали переді мною й дитиною. Я навіть не знаю слова для такого. Підлість — і то не те. У Кримінальному кодексі цього немає.
— Геть пішла.
— Іду. — Я взяла ключі. — А ви зателефонуйте йому. Зараз, навіть мого виходу не чекайте. Передайте, що я все дізналася, бачила запис і у вас побувала. Нехай знає.
— Навіщо?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.