Життя без прикрасВідкривати я його не стала. Сіла на нижню сходинку, спрямувала ліхтар на бідон. Три роки щовихідних я приїжджала сюди, лізла по огірки, стояла за пів метра від нього й бурчала на пророслу картоплю. А він усе стояв.
Чотирнадцять мільйонів, 152 сім’ї. Жінка з візочком. Мамині валянки й мої ночі над калькулятором.
Крізь відкритий люк упало світло: нагорі стояла мама з лампою.
— Не чіпай.
— Я не чіпаю, мамо.
— Знаю. Це я так. Три роки собі кажу: «Не чіпай». Звикла вже.
Я вибралася на кухню, мама закрила за мною люк. Ми постояли над льохом мовчки. Усе, про що ще можна було говорити, залишалося там, унизу, під картоплею, і чекало.
Ніч минула на старому пружинному дивані на веранді. Я не спала. Нагорі, у мансарді, дихала Соня; мама в кімнаті теж не могла заснути — рипіла ліжком, вставала попити, лягала знову. За парканом сюрчали коники, а я складала одне з іншим.
Володимир звелів вивезти мене на два тижні. Путівку купили, я поїхала, проте з’явився він лише на четвертий день. Він чекав підтвердження: ми справді в санаторії, додому раптово не повернемося, засідки у квартирі немає.
І тут я згадала запитання про корпус. У четвер Лідія Григорівна випитувала в мене, куди ми їдемо й чи надовго. А я відповідала, наче анкету заповнювала: «Сосновий схил», два тижні. Опер. Вона, мабуть, закінчила розмову зі мною й відразу інший номер набрала. Потім, через три дні, написала онуці про корпус — перевіряла, щоб переконатися: дитина на місці, з нею мати, квартира порожня.
Лідія Григорівна, яка три роки при всіх на поминках торочила, що я сина у воду загнала. Вона сама зажадала могили, щоб було куди прийти. І приходила, з квітами, з хусточкою.
О шостій ранку я одяглася й вийшла на кухню. Мама сиділа з чашкою.
— Я в місто. До свекрухи.
— Навіщо?
— У вічі їй подивлюся.
— Іро, а якщо він у неї?
— У матері ховатися не стане, не такий дурень. Але вона знає, де він. — Я взяла ключі. — Якщо що, Журбі телефонуй. Номер тобі на холодильнику залишу. Соню за ворота не пускай.
Свекруха жила у двокімнатній квартирі на другому поверсі старої п’ятиповерхівки. На сходах пахло котами й смаженою картоплею. Я довго тримала кнопку дзвінка, перш ніж вона відчинила: халат, бігуді, а обличчя таке, ніби я їй давно заборгувала.
— Ось і ти. Що знадобилося о дев’ятій ранку? Думала, ти в санаторії сидиш. На його гроші.
— Увійти дасте?
— Навіщо? Не прибрано в мене.
Я таки ввійшла. Замкнути двері переді мною вона не наважилася. Три роки їй було потрібно, щоб я приходила й слухала, тому й не замикала.
У кімнаті був лад. Але серед серванта, килима, ікони в кутку й портрета Володимира з чорною стрічкою з’явилися нові речі. До цього три роки тут нічого не змінювалося; тепер на місці старого телевізора висів плаский, мало не на пів стіни. Коробку цукерок на серванті я бачила вперше й мови напису на ній не знала. До холодильника був прикріплений магніт із морем і пальмами; літери на ньому золотилися.
Лідія Григорівна простежила за моїм поглядом.
— Клавдія, сусідка, з відпочинку привезла.
— І телевізор Клавдія?
— Його я на пенсію купила. Назбирала. А тобі що? За три роки ні копійки від тебе не бачила. Онуку не привозиш, зате тепер заявилася, мент, телевізори в мене перелічувати.
Я без дозволу сіла біля столу. Вона залишилася стояти.
— Лідіє Григорівно, коли він вам уперше зателефонував?
Навіть не здригнулася. Стільки часу вичитувала мені одним і тим самим голосом — ним же зараз і відповіла, склавши руки на животі.
— Ти що верзеш? Хто мені телефонував? Напилася? Син мій у воді, а вона…
— Він учора о другій годині дня був у мене у вітальні. Я бачила запис: чотирнадцять хвилин, великим планом, зі звуком. Без кепки він провів по обличчю рукою — ось цим рухом. — Я провела рукою від чола до підборіддя. — Потім просто в камеру подивився.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.