Життя без прикрасБіля стінки, серед цього розгардіяшу, лежала на спині Жужа. Лапи догори, пластикові очі — у стелю. Я підняла її: камера й далі обтяжувала іграшку, шов на животі не розійшовся. Відкрила застосунок і побачила себе — із совою в руках, посеред розтрощеної вітальні.
— Працює.
Мишко обходив кімнату з телефоном, знімаючи дошки, диван, стінку й схованку. Потім присів біля ями, посвітив усередину, прикинув розміри долонею.
— П’ятдесят на п’ятдесят. Глибина — пів метра. Такої за вечір не зробиш, тут перфоратором тиждень довбати, не менше. Сусіди не скаржилися?
— Скарги були. Він їм коньяк носив. А я думала, який уважний.
— Вадика вашого я дорогою перевірив, — вів далі Мишко, не підводячи голови. — Виконроба. Будинок в іншому місті записаний на дружину. Купівля через сім місяців після втоплення: чотири з половиною мільйони готівкою. Ні іпотеки, ні взагалі кредитної історії. Розповісти, звідки у виконроба чотири з половиною мільйони?
— Не треба.
— Не буду. Завтра в нього самого поцікавлюся.
Біля ями, під крихтами стяжки, я помітила малюнок і нахилилася по нього. Софійка намалювала його кольоровими олівцями ще в дитячому садку. Висока людина, середня, маленька — усі тримаються за руки, над ними сонце. Унизу друкованими літерами: «тато, мама, я, море». Я струсила крихти й сховала аркуш у кишеню.
— Що там, Іро?
— Нічого. Поїхали. Нам для правдоподібності ще шашлик потрібен.
До дачі під’їхали о п’ятій годині. Мишко — своєю машиною, Іллюша з Денисом — другою. У них у багажнику був мангал, а в пакеті — м’ясо, чесно куплене в супермаркеті.
— Якщо вже засідка, то хай не буде соромно, — сказав Денис.
Біля хвіртки мама оглянула трьох чоловіків із мангалом і звернулася до Журби:
— Мишку, ти взагалі їси? Худий який.
— Їм нормально, Раїсо Василівно.
— Не схоже. Іди суп їж, набігатися ще встигнете.
Нінка із сусідньої ділянки, та сама, з тиском, побачила гостей через паркан.
— Раїсо, чоловіки в тебе? Дочекалася нарешті!
— Ніно, дай лазню на ніч. Із чоловіками.
— Бери. Тільки дров у мене немає.
— Із дровами допоможемо, — озвався Іллюша.
Для нас місце було якнайкраще: до Нінчиної лазеньки тридцять метрів, лавочка та дві грядки, а вікна виходять просто на нашу хвіртку. Мишко пройшовся, усе оглянув і кивнув. Іллюша з Денисом узялися до дров без удавання, зі смаком: стукіт стояв на все «Горобинове коло».
У будинку я вмостила Жужу поруч із банками, на полиці над кухонним столом. Розвернула, звірилася з телефоном. У кадр потрапляли стіл і плита, вхід до льоху й двері на веранду — усе як на долоні.
Софійка ввійшла й зупинилася перед полицею.
— Жужа? Ти навіщо її сюди привезла?
— Хай посидить. Добре ж сидить.
— Мамо… — Донька перевела очі з мене на сову й назад. — Що ви придумали? Ти, бабуся, дядько Мишко… Ви якісь дивні. Чекаєте на когось?
— Так.
— На кого?
Я присіла перед нею. Дванадцять років, сірі очі. Можна було сказати зараз: «Софіє, тато живий». Я думала про те, яким стане її обличчя, як вона переживе цю ніч. Якщо він увійде, а вона кинеться його обіймати — що він зробить? Одного разу він уже зробив свій вибір: утопився для дев’ятирічної доньки. Не бачив, як вона стояла біля труни, але знав. Усі три роки знав.
— На погану людину, — відповіла я. — Він хоче забрати чуже, а ми його спіймаємо. Уночі ти залишаєшся на мансарді. Хоч би що почула, униз не спускаєшся. Це наказ. Зрозуміло?
— Зрозуміло. — Вона помовчала. — А потім ти скажеш мені правду?
— Скажу.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Софійка кивнула. Вона вірила мені — єдина з усіх нас, хто за ці три роки нікого не обманув.
До десятої вечора стемніло. Іллюша з Денисом затопили лазню, теж по-справжньому. Дим із труби мав бути видний звідусіль: із лавочки, з вулиці, з будь-якої машини, що проїжджала повз. Мишко вмостився з телефоном у передбаннику.
На кухні мама тримала чашку, сидячи на своєму звичному місці. Навпроти лишався порожнім той самий стілець.
— Ти точно хочеш тут залишитися? — запитала я. — Можна до Нінки піти. Ти не зобов’язана, мамо.
— Зобов’язана. Це мій дім, мій льох. Я три роки дивилася на цей бідон. Я хочу подивитися, як він кришку зніме. Хочу побачити його обличчя, коли до нього дійде, що картопля — не варення.
— А раптом у нього ніж?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.