Життя без прикрасЯ сіла збоку, спиною до стіни, залишивши Жужі вільний огляд дверей. Верхнє світло вимкнула; над плитою залишилася лампа. Під нею — чайник, печиво й дві чашки. Усе як два тижні тому. Тільки сова тепер на полиці.
Минула одинадцята, настала північ, потім перша ночі. Нарешті по стелі ковзнуло світло фар. Із бетонки машина звернула до нас, проїхала метрів сто й на ходу вимкнула світло. Ще метрів п’ятдесят рухалася з габаритними вогнями, потім зупинилася навпроти Нінчиної лазні, із труби якої йшов дим. Мотор стих.
Я трохи відсунула фіранку. Темний кросовер, номерів не розібрати. На пасажирському місці хтось дивився в телефон; салон слабо світився блакитним. Водій вийшов, обережно причинивши за собою дверцята, і рушив уздовж паркану. Біля хвіртки затримався, подивився на освітлений передбанник.
— Ще по одній, і спати, — голосно сказав Денис Іллюші, як ми й домовлялися. — Завтра на риболовлю.
Мені здалося, прибулий усміхнувся. Хвіртка піддалася його руці.
Мама не обернулася. Сиділа до мене обличчям, до дверей спиною, із чашкою в руках. Губи стиснуті в нитку. Я кивнула; вона відповіла таким самим кивком.
Кроки наблизилися доріжкою, піднялися на веранду. Скрипнули двері — незамкнені, що, мабуть, його здивувало. Потім кроки пролунали на веранді, повернулася ручка кухонних дверей.
Володимир увійшов у тій самій толстовці й кепці. Тепер його обличчя було не на екрані: живе, за пів метра від мене, під лампою над плитою. Спершу він побачив мамину спину, кофту, сиву потилицю. Розтулив рота, збираючись до неї звернутися, і помітив мене.
Він завмер, наче наступив на щось і ще не зрозумів, на що саме. Секунди три ми дивилися одне на одного. Потім кепка опинилася в нього в руці, долоня пройшла від чола до підборіддя, зачепила шию. Знайома крива усмішка — одним кутиком рота.
— Ось і сім’я зібралася. Привіт, майоре.
Три роки я не чула цього голосу — ні уві сні, ні на записах. Записів у мене не було: зніматися він не любив. Тепер я розуміла чому. «Привіт, майоре» — із цими словами він повертався вечорами й кидав ключі на тумбочку.
— Привіт, Володимире.
— Схудла? Чи халат такий? Я тебе більше в халаті пам’ятаю. У формі ти ніби чужа.
Він оглянув кухню. Стіл, плиту, банки. По сові погляд ковзнув, як по банці, ні на мить не затримавшись.
— Василівно, чаю наллєш? Чи знову банкою зустрінеш?
— Більше банок немає, — сказала мама, не повертаючись. — Сідай.
Але він іще стояв, розглядав церату, газовий балон біля плити, квітчасту фіранку. Похитав головою.
— Нічого у вас не змінюється, Василівно. Три роки минули, наче день. Жити інакше не пробували? Море, пальми, гостьовий будинок. Тобі платять за те, що поживуть у тебе, та ще й дякують. А тут — льох із картоплею, Нінка зі своїм тиском. Ви ж не живете, ви чекаєте.
— У картоплі хоча б недоваги немає.
— Це правда. — Він повернувся до мене. — А ти так у підрозділі й залишилася? Мати казала: малолітки, підвали. Ярош постарався? Хоча виходить, що я. Пробач, майоре, не хотів, так вийшло. Але тобі пасує. З дітьми в тебе завжди краще виходило, ніж із дорослими.
Він сів на стілець навпроти мами, до мене боком, поклав кепку. Засмаглі руки спокійно лягли на церату, по-хазяйськи. На зап’ястку білів слід від годинника. Обручки теж не було — лише світлий обідок на пальці.
— Давай без зайвих розмов. Мати мені зателефонувала, я все знаю. Золота вона в мене: від того дзвінка мовчала, а тут за п’ять хвилин усе виклала. І твій візит, і запис, і навіть новий телевізор. Тільки нічого це не змінює. Заберу своє й поїду. Ви далі житимете, ще краще, ніж раніше.
— Своє?
— Так, Іро, своє. — Він глянув на мене майже жалісливо. — Ти вважаєш, що вони належать пайовикам? Я заробив ці гроші. Два роки будинок тягнув: з адміністрацією домовлявся, з банком воював. Слава відкати отримував і жер, поки я працював. Усе розвалилося через нього, його й посадили. Мені поруч сідати за що? За те, що виявився розумнішим? Забрав зароблене й пішов. Красиво ж пішов. Вадик досі сіпається, зате будинок в іншому місті купив. Моїм коштом. Усі задоволені.
— Крім 152 сімей.
— Отримають вони своє. Держава добудує — завжди добудовує, варто погорлати. А мені десять років сидіти? Ти б чекала? До першого побачення в колонії, потім капітана собі знайшла б, зручнішого. Я свободу тобі подарував, Іро. Краще три роки без мене, ніж десять зі мною. Ти поглянь: майор, санаторій, відпустка. І чоловік додому трупів не носить. Тобто це я… Гаразд, неважливо.
— Усі три роки ти знав, що донька до тебе на могилу ходить?
— Знав. — Він знизав плечима. — Мала вона, забуде. Діти все забувають. Я, між іншим, там, далеко, їй до вісімнадцяти років гроші відкладав. Щоб не від твоєї ментівської зарплати залежати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.