Він не сказав «відпусти». Не попередив. Не дав їм секунди на рішення. Ліва рука лягла на зап’ястя Бугая там, де пальці вчепилися у волосся Марти. Права накрила лікоть. Два короткі зустрічні рухи — сухі, точні, розраховані до міліметра.
Пролунав тріск. Не гучний, але такий огидно виразний, що його почув увесь вагон. Рука Бугая вигнулася під неправильним кутом. Його рот розкрився, але крик не вийшов — біль спершу вибив із нього повітря. Пальці розтиснулися, Марта впала на підлогу біля кип’ятильника, закривши голову руками.
Бугай осів на коліна, потім завалився набік і захрипів, притискаючи до себе скалічену руку. На все пішло менше двох секунд. Жила впустив огірок. Двоє інших завмерли, збліднувши так, ніби їх облили крейдою. Хміль зник із них одразу, витіснений прадавнім тваринним жахом. Вони побачили не попутника, не сивого мужика з бокової полиці, а щось таке, що з’явилося з темряви й без зусилля зламало найсильнішого серед них…
