Життя без прикрасМарта смикнулася так різко, що тканина форменої сорочки тріснула на плечі. Вона вирвала руку й кинулася до службового купе, ковтаючи сльози й намагаючись не дивитися ні на кого. Услід їй покотився п’яний регіт.
Вона встигла грюкнути дверима купе й повернути ключ, перш ніж руки перестали слухатися. З хвилину Марта стояла, притулившись чолом до холодної стінки, і дихала так часто, ніби бігла по снігу. Потім усе ж змусила себе дотягнутися до зв’язку й передала короткий сигнал старшому зміни. Лише після цього вона подивилася на розірваний рукав, на червоні сліди пальців на шкірі й відчула не тільки страх, а й пекуче приниження. У голові все одно стукало одне: тільки б вони не прийшли сюди.
— Дика попалася! — реготав Жила. — Нічого, дорога довга, звикнеться.
Вони зрозуміли головне: вагон прогнувся. Ніхто не встав, ніхто не сказав ані слова, ніхто навіть не натиснув кнопку виклику. Вони відчули цю боягузливу порожнечу й одразу стали більшими, нахабнішими, важчими. Назар розплющив очі й деякий час дивився в стелю. Його обличчя не змінилося, але всередині щось глухо зсунулося. Терпіння ще трималося, однак край уже був близько…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.