Марта смикнулася так різко, що тканина форменої сорочки тріснула на плечі. Вона вирвала руку й кинулася до службового купе, ковтаючи сльози й намагаючись не дивитися ні на кого. Услід їй покотився п’яний регіт.
Вона встигла грюкнути дверима купе й повернути ключ, перш ніж руки перестали слухатися. З хвилину Марта стояла, притулившись чолом до холодної стінки, і дихала так часто, ніби бігла по снігу. Потім усе ж змусила себе дотягнутися до зв’язку й передала короткий сигнал старшому зміни. Лише після цього вона подивилася на розірваний рукав, на червоні сліди пальців на шкірі й відчула не тільки страх, а й пекуче приниження. У голові все одно стукало одне: тільки б вони не прийшли сюди.
— Дика попалася! — реготав Жила. — Нічого, дорога довга, звикнеться.
Вони зрозуміли головне: вагон прогнувся. Ніхто не встав, ніхто не сказав ані слова, ніхто навіть не натиснув кнопку виклику. Вони відчули цю боягузливу порожнечу й одразу стали більшими, нахабнішими, важчими. Назар розплющив очі й деякий час дивився в стелю. Його обличчя не змінилося, але всередині щось глухо зсунулося. Терпіння ще трималося, однак край уже був близько…
Найбільше його бісило навіть не хамство чотирьох. Із хамством усе було ясно: воно завжди однакове, тільки обличчя змінюються. Бісило інше — як швидко десятки нормальних людей навчилися зникати, залишаючись на своїх місцях. Ще ввечері вони були попутниками, питали одне в одного сіль, допомагали закинути сумки, всміхалися дитині. А варто було з’явитися справжній загрозі, кожен став окремим островом, оточеним крижаною водою страху. Назар знав ціну страху й не зневажав його. Але він надто добре знав і інше: зло росте саме в тих місцях, де всі вирішують перечекати…
