Але такі люди рідко вміють зупинятися самі. Спершу було пиво. Потім із сумки дістали горілку. Розмови ставали дедалі грубішими, сміх — дедалі гучнішим. Бугай розмахував шматком ковбаси й розповідав, як «поставив на місце» якогось нещасного мужика біля кіоску. Худий, якого решта називали Жилою, весь час під’юджував його, повторював останні слова, реготав і плював лушпиння від насіння просто на підлогу.
Марта з’явилася в проході з акуратно складеною білизною для нових пасажирів. Вона зупинилася трохи віддалік, випрямила спину й спробувала говорити твердо, хоча пальці в неї тремтіли.
— Молоді люди, будь ласка, тихіше. Уже пізно, люди відпочивають. І спиртне у вагоні розпивати не можна. Приберіть пляшки.
За столиком стало тихо. Не мирно — саме тихо, з тією липкою паузою, в якій визріває напад. Чотири пари очей повільно повернулися до неї. Бугай окинув Марту каламутним поглядом з голови до ніг і широко, недобре всміхнувся.
У цю секунду Марта особливо гостро відчула власну молодість. Форма, бейдж, правила перевезення, посадові інструкції — усе це раптом виявилося тонкою тканиною перед чужою нахабністю. Вона знала, що за нею стоїть порядок, розклад, начальство, закон, але жоден із цих великих невидимих захисників не вміщався зараз у вузькому проході між нею і п’яним громилою.
— Дивіться-но, начальство прийшло, — протягнув він, підводячись. Його плечі майже перекрили прохід. — Ти чого така сувора, красуне? Статут нам читатимеш?
— Я зобов’язана попередити, — Марта зробила крок назад, але голос іще тримала. — Якщо ви не припините, я викличу старшого зміни й транспортний наряд.
— Та клич хоч увесь вокзал, — втрутився один із мовчазних. — Ми люди спокійні. Посидиш із нами, вип’єш, домовимося.
Бугай простяг руку й схопив провідницю за лікоть. Рух був безцеремонний, важкий. Марта скрикнула, білизна вислизнула з її рук і білою стоскою впала на брудну підлогу.
— Відпустіть! Мені боляче!
— Не смикайся, — Бугай притягнув її ближче, обдавши перегаром. — Я ж по-доброму.
Вагон чув. Усі чули. Чоловік в окулярах повільно повернувся до стінки й натягнув ковдру на плечі. Батько родини обійняв дружину й заплющив очі, хоча обличчя в нього було напружене. Студенти на початку вагона зробили вигляд, що нічого не відбувається, і ще глибше встромили навушники. Кожен знайшов собі виправдання: їх четверо, вони п’яні, невідомо, що в них у сумках, у мене сім’я, це не моя справа, вона провідниця, хай кличе начальство.
Виправдання були різні, але звучали всередині однаково — тихо й квапливо, як молитва людини, яка хоче врятувати насамперед себе. Хтось навіть злився на Марту: навіщо підійшла, навіщо спровокувала, могла б перечекати до станції. Так страх часто перевдягається в розсудливість, щоб не виглядати боягузтвом. Вагон робив вигляд, що зберігає благоразумність, а насправді віддавав дівчину на поталу чужій нахабності…
