На одній із великих проміжних станцій потяг затримався майже на двадцять хвилин. Пасажири, що задрімали під монотонний хід, невдоволено ворушилися від яскравого світла платформи й голосів ззовні. Саме там до вагона разом із морозом і різким запахом дешевого пива увійшла біда…
Двері тамбура розчахнулися з таким гуркотом, ніби їх ударили плечем. Усередину ввалилися четверо. Галасливі, кремезні, розв’язні, з червоними обличчями й каламутним блиском в очах. На них були шкіряні куртки, спортивні штани, міські черевики з гострими носами — одяг людей, які застрягли в чужому, давно минулому часі й досі вважали хамство силою…
Від компанії тягло перегаром, цибулею, холодним тютюном і тим солодкувато-кислим духом дешевого алкоголю, який миттю забиває тісний простір. Вони кидали сумки на полиці, не дбаючи, кого зачеплять, сміялися на весь голос, матюкалися, наче вагон був їхнім особистим двором. В одній із сумок глухо дзенькнуло скло. Звук був тихий, але всі його почули.
Старі підібгали ноги, щоб не зачепити чужий чобіт. Мати хлопчика інстинктивно посадила сина ближче до вікна й поклала руку йому на плече. Чоловік в окулярах зробив вигляд, що читає, але той самий рядок розпливався перед ним уже втретє. У таких вагонах люди швидко розуміють настрій сусідів: хто вип’є й засне, хто надокучатиме розмовами, а хто приїхав шукати влади над будь-ким, хто виявиться слабшим.
— Ей, братва, нижню мені, — проревів наймасивніший, коротко стрижений, із товстим ланцюгом на шиї. — Я нагору не полізу, мене хитає.
— Та тихіше ти, Бугай, — хихикнув худий, із гострим обличчям і неспокійними очима. — Зараз народ прокинеться, скаржитися почне.
Він говорив це навмисне голосно й тут же відкрив пляшку об край столика. Піна хлюпнула на лінолеум. Літня жінка під Назаром здригнулася, хлопчик через прохід перелякано обійняв іграшку, чоловік в окулярах підвів очі від книжки, але відразу опустив їх знову. Вагоном пройшла невидима хвиля: люди відчули небезпеку й обрали найдавніший спосіб вижити — не рухатися, не дивитися, не ставати помітними.
Назар лежав із заплющеними очима. Ззовні він здавався звичайним утомленим пасажиром, але всередині в ньому вже працювала вивірена, холодна звичка оцінювати обстановку. Четверо. Алкоголь, збудження, відсутність дисципліни. Головний — Бугай: маса, нахабство, звичка тиснути першим. Худий — підручний, дрібний і злий, такий ударить нишком, якщо вирішить, що йому нічого не буде. Двоє інших — важка підтримка, не думають, але виконують. Прохід вузький, розвернутися неможливо. Якщо щось станеться, працювати доведеться на короткій дистанції, без зайвого руху.
Він змусив себе зупинити цей внутрішній розрахунок. Він їхав не на завдання. Він пообіцяв собі не втручатися, не жити знов у режимі загрози, не відповідати на кожну мерзоту ударом. Досить. Надто багато років було віддано болю, чужій крові, чужим страхам. Це всього лише потяг. Вони нап’ються, пошумлять і відваляться спати.
Ця думка звучала розумно, майже переконливо. Зрештою, у потяга є начальник зміни, є зв’язок, є зупинки, є поліція на великих станціях. У кожного мирного простору мають бути свої мирні механізми захисту. Назар дуже хотів повірити, що тепер такі механізми можуть працювати без нього. Що йому більше не потрібно ставати останньою стіною там, де решта стін раптом виявляються паперовими…
