— Дякую, Платоне. Іди в дім, не мерзни.
Він повернувся в хату, щільно зачинив двері й деякий час стояв біля печі. Потім дістав зі схованки за цеглиною важкий промаслений згорток. Табельної зброї в нього давно не було. Але старий бойовий ніж, що пройшов із ним не одну важку дорогу, він залишив. Не як пам’ять — як останню звичку людини, яка знає ціну безпечності.
Назар розтопив піч, сів за стіл і почав точити лезо дрібним каменем. Вжик. Пауза. Вжик. Дім поволі наповнювався теплом, але всередині нього ставало дедалі холодніше. Він розумів: такі люди повертаються. Їм мало вдарити. Їм треба впевнитися, що жертва зламалася. Вони звикли до безкарності й обов’язково прийдуть знову…
У цьому не було пророцтва, тільки досвід. За роки служби Назар бачив десятки різновидів тієї самої самовпевненості. П’яна компанія у вагоні, банда біля чужого дому, чиновник із печаткою, начальник з охороною — усі вони трималися на однаковій вірі: ніхто не наважиться відповісти. І тому перша відповідь завжди вражає їх сильніше за сам удар. Вона ламає не кістку, а картину світу…
