Серце вдарило глухо, але паніки не було. Лише холод. Хтось приходив. Хтось чужий і злий. Назар вийшов на ґанок, дістав старий кнопковий телефон і набрав номер доньки. Мережа мовчала. У цих місцях таке траплялося часто, але тепер це мовчання здалося загрозою.
Біля сусіднього паркану старий у потертій ватянці очищав сніг лопатою. Назар упізнав його з описів доньки: дід Платон, живе поруч, усе бачить, мало говорить.
— Здоров, батьку, — гукнув Назар.
Старий здригнувся, упустив лопату й обернувся. Побачивши його, знітився, ніби спійманий на чужій біді.
— Повернулися, значить, Назаре Михайловичу, — пробурмотів він. — З приїздом.
— Де Соломія?
Платон відвів очі.
— У лікарні вона. У найближчому адміністративному центрі.
Голос Назара став тихішим.
— Що сталося?
Старий озирнувся навсібіч, підійшов ближче до паркану й заговорив пошепки.
— Побили її, от що. Учора ввечері троє приїхали. Я бачив із вікна. Якісь папери вимагали, кричали, щоб скарги забрала. Я хотів вийти, та старий я… один із вилами що зроблю? Вони мені зброєю пригрозили, сказали дім спалять, якщо рота розкрию. Потім кинули її в сніг і поїхали. Я швидку викликав. Жива, слава Богу, але дісталося їй сильно.
Назар заплющив очі всього на секунду. У цій секунді промайнули роки — усі його відсутності, всі невиконані обіцянки, всі рази, коли доньці доводилося давати собі раду самій. Коли він розплющив очі, у них уже не було втоми дороги.
— Хто?
— Люди Гордія Кравця, — прошепотів Платон. — Він тут усім заправляє. Ліс валить де хоче, чиновників годує, поліцію тримає на короткому повідку. Йому дорога потрібна через шкільну територію, щоб лісовози гак не робили. Директор відмовився, а Соломія твоя почала листи писати — в адміністрацію, у слідство, в газету. От він і прислав псів. Сказали: ще одна скарга — в болоті знайдуть.
Назар кивнув. У голові відразу склалася знайома картина: місцевий хазяїн, куплені кабінети, залякані жителі, бригада для брудної роботи. І його донька з ручкою й папером проти людей, звиклих вважати все довкола своїм.
Платон іще щось говорив — про директора школи, який тримався до останнього, про батьків, що боялися підписувати колективне звернення, про лісовози, які вночі йшли навантажені так, що під ними стогнала дорога. Назар слухав і відзначав тільки головне. Система страху була простою: кожному показати, що чинити опір небезпечно, а потім змусити решту дивитися на покараного й робити висновки. Соломія, звісно, висновків не зробила. У цьому вона була надто схожа на нього.
Старий м’яв шапку в руках і все повторював, що винен, що треба було вибігти, покликати когось, ударити першим. Назар не перебивав. Він бачив перед собою не боягуза, а стару налякану людину, яка все життя прожила серед таких самих заляканих сусідів і надто добре розуміла ціну чужих погроз. Провина Платона була справжньою, але не головною. Головними були ті, хто навчив усе селище вважати безпорадність нормою…
