Той, хто склав список, володів відомостями, за які на початку дев’яностих могли усунути без зайвого шуму й довгих пояснень. Він явно не довіряв місцевим посадовцям, тому оминув усі звичні канали. Двері кабінету несподівано розчахнулися й ударилися ручкою об стіну.
Увійшов Андрій Петрович Бойко, старший слідчий. Йому було тридцять дев’ять, але втома додавала щонайменше десять років. Під очима залягли темні кола, вузол краватки збився, зім’ятий піджак просочився дешевим тютюном.
Із його кімнати в кінці коридору долинав швидкий джаз із портативного радіоприймача. Легка музика дивно різала тишу, що запанувала над жовтими аркушами. Бойко взяв їх зі столу, пробіг очима прізвища й рукописну фразу.
Подиву на його обличчі не з’явилося. Лише роздратування людини, яка заздалегідь уявляє наслідки. «Викинь», — коротко сказав він і повернув папери. «Анонімний лист доказом не стане, Савченко».
«Тут вісім загиблих, Андрію», — відповіла Лариса, не підвищуючи голосу.
«Тут два аркуші, з якими навіть справи не відкриєш». Він сперся долонями на край столу й нахилився до неї. «Зараз дев’яносто другий. Довкола все руйнується, люди готові битися за харчі, зарплати не бачать місяцями. А ти хочеш їхати в північну лісову глушину через записку без імені?»
Лариса не стала нічого доводити. Вона дістала чистий бланк відрядження, розправила його на сукні й узяла перову ручку.
«Ти мене чуєш?» У роздратуванні Бойка вперше прозвучала тривога. «Там місцевим відділом одинадцять років керує Валерій Гончаренко. Він пережив зміну кількох начальників і тримає весь район у кулаці. Лісгосп не виплачує людям зарплати від кінця літа, зате добірні стовбури йдуть ешелонами за готівку. У формі там ходять ті самі хижаки, лише з печатками».
Лариса рівним почерком вписала номер посвідчення й мету відрядження: перевірка обставин загибелі працівників на виробництві. Бойко вдарив пальцями по столу, заглушивши музику зі своєї кімнати.
«Надішли офіційний запит. Нехай місцева прокуратура перевіряє. Залучи ревізорів, відбий телеграму, але сама туди не лізь».
Лариса поклала ручку й підвела погляд. За товстими лінзами не було впертого азарту; там працював сухий розрахунок.
«Якщо я попереджу їх телеграмою, до ранку в амбулаторії випадково станеться коротке замикання. Архів із картками вісьмох загиблих згорить. Свідки не згадають ні імен, ні дат, а паперовий запит загубиться між кабінетами. Якщо за цим справді стоїть Гончаренко, не можна давати йому часу на підготовку. Я маю приїхати без попередження».
Андрій дивився на невисоку жінку в сірому жакеті й не впізнавав її. Він звик бачити колегу, яка говорила тихіше за інших, здригалася від грюкоту дверей і могла годинами розбирати документи. Звідки в ній узялося це безпристрасне рішення добровільно ввійти в чужу систему страху, він не розумів.
Перед його очима вже стояла майбутня службова доповідь: працівниця не вийшла на зв’язок, поїздку офіційно погоджено, місцевий начальник висловлює жаль і обіцяє допомогу в пошуках. На початку дев’яностих людина могла зникнути між двома станціями, а папери про розшук місяцями мандрували кабінетами. Бойко знав це не гірше за Ларису, тому його злість була спрямована не на неї, а на власне безсилля заборонити поїздку, яка була службово необхідною.
Він знову подивився на вісім рядків. За кожним стояла родина, яку вже переконали повірити в зручну версію. Якщо викинути листа, система Гончаренка матиме ще один доказ, що до обласного центру не долинає чужий голос. Андрій повільно видихнув, і спротив на його обличчі змінився важким рішенням.
Бойко не знав і іншого: за роговою оправою ховався досвід допитів у зоні бойових дій, а за сутулою кабінетною поставою — дисципліна офіцера. Він бачив лише непримітну жінку, яку місцеві люди легко вважатимуть беззахисною. Після довгої мовчанки Андрій провів долонею по обличчю, вихопив у неї ручку й схилився над бланком…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
