За три тижні до того, третього грудня 1992 року, у теплому кабінеті обласної прокуратури на стіл Лариси лягла щільна картонна папка. За подвійними вікнами старої будівлі хуртовина захлиналася поміж міських вулиць. На стиках гуркотіли обмерзлі трамваї, у чергах роздратовано обговорювали порожні прилавки й затриману зарплату, а звичний лад розповзався просто на очах.
Кабінет на третьому поверсі жив за іншим часом. Дубовий стіл, зелене сукно, важка шафа й ряди папок зберігали видимість спокійної, непорушної системи. Тридцятивосьмирічна Лариса Савченко сиділа над черговою закритою справою й мала такий вигляд, ніби свідомо намагалася не вирізнятися серед сірих меблів.
Гладко зібране волосся, жодного сліду косметики, стриманий вовняний жакет і масивна рогова оправа робили її обличчя майже безбарвним. Товсті лінзи збільшували очі й надавали поглядові відстороненості. Позаочі колеги називали Савченко тихонею та архівною мишею: вона не брала участі в гучних розмовах на сходах, не сперечалася про політику й рідко з’являлася на показових затриманнях.
На її столі все лежало з моторошною точністю. Гостро підстругані олівці були вирівняні паралельно краю сукна, скріпки зібрані в невелику коробку. Склянка міцного чаю в металевому підскляннику охолола ще дві години тому, але Лариса цього не помітила.
У кімнаті пахло паперовим пилом, старою фарбою та різким службовим милом із коридорного умивальника. Двері рипнули. Працівник канцелярії приніс вечірню пошту, поклав стос на край столу й мовчки вийшов.
Серед білих конвертів з офіційними штампами один одразу впадав у вічі. Дешевий жовтуватий папір був пухким, краї зім’ялися, зворотної адреси й поштової позначки не було. Хтось приніс листа особисто й опустив у скриньку для звернень на першому поверсі. На лицьовому боці квапливою рукою вивели: «До обласної прокуратури. Слідчому».
Лариса дістала з шухляди довгий канцелярський ніж і обережно розкрила конверт. Шелест розрізаного паперу здався надто гучним. Усередині було два аркуші.
Перший був блідою машинописною копією, зробленою через стару копірку. У друкарської машинки западала одна літера, але тексту майже не було — лише охайний стовпчик із вісьмох чоловічих прізвищ. Поруч зазначалися рік народження, місце роботи в місцевому лісгоспі та дата загибелі за останні чотири роки.
Усім чоловікам було від тридцяти до сорока п’яти років, вони були здоровими й придатними до важкої праці. Причини смерті здавалися одноманітними та зручними: падіння з лісовоза, утоплення на лісосіці, удар стовбуром, що зірвався, переохолодження після вживання алкоголю.
Останнім значився Микола Степанович Романенко. Він загинув дванадцятого листопада, менш як місяць тому. У графі стояло стандартне формулювання — виробничий нещасний випадок.
Вісім працівників одного невеликого селища загинули за чотири роки, і жодна справа не потрапила на серйозну перевірку до обласного центру. Людині, яка звикла вірити кожній довідці, це могло здатися сумною статистикою небезпечного виробництва. Для Савченко така повторюваність була надто правильною. Випадковості не шикуються в такий чистий ряд.
На другому аркуші машинописних рядків не було. Кулькова ручка із сильним натиском залишила одну фразу, подекуди прорвавши папір: «Запитайте начальника місцевого відділу, де насправді поховані ці люди».
У шлунку Лариси зав’язався холодний вузол. За сухими датами раптом проступила зовсім інша картина — свіжа земля, налякані родини, чиїсь руки, що знищують документи. Лист повідомляв не про порушення охорони праці. Він звинувачував керівника місцевої поліції у приховуванні серії вбивств.
Вона ще раз повернулася до списку, тепер читаючи його повільніше. Різні місяці, різні офіційні причини, але одне місце роботи й однаково стислі формулювання. Хтось старанно розводив смерті в часі, щоб вони не скидалися на серію. Лише укладач листа зібрав їх поруч — і в такому вигляді звичні слова з постанов починали звучати як заздалегідь підготовлені алібі.
Лариса не знала, чи тримав автор у руках документи, чи лише спостерігав, як один за одним зникали знайомі чоловіки. Проте точні дати й посади не можна було відновити за чутками. Отже, десь іще існувало джерело відомостей, а можливо, й матеріальні докази. Їх могли знищити будь-якої миті, особливо якщо місцеве керівництво довідається про зацікавленість області.
Автор не підписався, бо знав ціну кожному слову. Хтось у далекому селищі сидів уночі над цим аркушем, дослухався до кроків за тонкою стіною й усе-таки наважився надіслати вісім прізвищ людям, яким іще сподівався довіряти…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
