У нагрудній кишені лежав невеликий імпортний диктофон. Він щільно тримався в підкладці й не міг непомітно випасти. Лариса провела великим пальцем по верхній панелі, на дотик розрізняючи виступи клавіш.
Кнопка запису залишалася натиснутою. Усередині ледь відчутно оберталося коліщатко касети, намотуючи тонку стрічку. Батарейки не встигли промерзнути: два шари одягу й рештки тепла її тіла зберегли механізм у робочому стані.
На плівці вже збереглися голос майора, уїдливі зауваження його підлеглих, розмова про вісьмох загиблих і майже пряме пояснення того, чому машина звернула зі шляху до станції в ліс. Кожен звук із задушливого салону записався. Валерій Гончаренко вважав, що говорить із жінкою, яка за кілька годин стане мовчазним тілом, тому дозволив собі більше, ніж сказав би на офіційному допиті.
Лариса натиснула кнопку зупинки. Під тканиною пролунало приглушене клацання, і запис урвався. Тепер цей потертий пластиковий корпус коштував дорожче за все, що вона мала, але сам собою нічого не міг зробити. Його потрібно було доправити туди, де плівку почують люди, не підпорядковані господареві селища.
Вона засунула пристрій глибше, перевірила, чи добре тримається підкладка, і застебнула пальто. Комір підняла до самих вилиць, руки сховала в зовнішні кишені й стиснула в кулаки. Тіло вже стрясало дрібне тремтіння — організм намагався виробляти тепло мимовільною роботою м’язів.
Це тремтіння не можна було марнувати. Треба було йти, але спершу — обрати напрямок. Помилка на кілька градусів могла завести її в непрохідні болота або знову вивести до людей Гончаренка.
Лариса підвела обличчя до неба. Над лісом висіло бездонне прозоре склепіння, усіяне холодними зимовими зорями. У місті половину цього світла приховували ліхтарі й вікна, а тут сузір’я проступали так чітко, ніби їх нанесли на чорну карту гострою крейдою.
Вона швидко знайшла ківш Великої Ведмедиці. Подумки продовжила лінію через дві крайні зорі, відклала потрібну відстань і побачила нерухому цятку Полярної зорі. Північ лежала в напрямку машини, що поїхала, схід залишався праворуч, за щільною стіною дерев.
Перед поїздкою Лариса кілька вечорів вивчала топографічні схеми місцевості. Вона запам’ятала русла замерзлих річок, старі вирубки, перепади висот і заболочені ділянки. Тепер пам’ять розкладала їх перед нею точніше за паперову карту. Селище було на південному заході, станція — на південному сході.
Прямий шлях до залізниці пролягав через болота й дороги, які патрулі могли легко перекрити. Єдиним шансом залишався північний схід: осторонь від офіційних шляхів на старих картах були позначені занедбані промислові ділянки. Там могли зберегтися мисливські стежки або зимівники.
Вона поглянула на чоботи. Тонка підошва вже пропускала крижаний холод, пальці ніг починали боліти. Лариса обережно перенесла вагу на праву ступню й перевірила сніг біля краю дороги. Верхня кірка хруснула й просіла, але не розсипалася повністю.
Наст міг частково витримати людину, якщо не бити п’ятою, а ставити ступню всією площиною й переносити вагу плавно. Різкий сухий хрускіт першого сліду рознісся лісом несподівано далеко. Лариса завмерла, прислухалася й знову поглянула на найближчі ялини, за якими можна було сховатися від можливого вітру.
Вона подумки проклала маршрут між великими стовбурами й обрала темп. Надто швидка хода спричинила б піт, а вологий одяг на такому морозі став би смертельним. Надто повільна не змусила б кров рухатися до рук і ніг, що німіли.
Кожен орієнтир вона запам’ятовувала заздалегідь: роздвоєну ялину, темний повалений стовбур, просвіт між двома соснами. Якщо доведеться повернутися на кілька метрів або обійти вітровал, ці позначки не дадуть непомітно піти по колу. Лариса кілька разів перекотилася з п’яти на носок, перевіряючи, чи слухаються ступні, й відчула тупий біль під пальцями. Біль був неприємним, але поки що корисним — тіло й далі подавало сигнали.
Диктофон важко впирався в груди під час кожного вдиху. Його присутність не втішала, а зобов’язувала. Тепер вона відповідала не лише за себе: разом із нею лісом рухалися голоси вісьмох загиблих, яких устигли перетворити на кілька порожніх довідок. Якщо плівка залишиться під снігом, люди Гончаренка знову матимуть рацію в одному — мертвий свідок справді нічого не розповість.
Сумніватися більше було не можна. Зимовий ліс не торгується з людиною й не дає відстрочки слабкому. Лариса м’яко ступила на наст, перенесла вагу й зробила наступний крок у темряву, забираючи із собою плівку, на якій убивця вже почав свідчити проти себе…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
