Життя без прикрасДвері тієї ж миті розчахнулися. Першим з’явився слідчий, за ним — троє оперативників, потім Володимир Григорович.
— Усім залишатися на місцях. Левицька, Ткач, Коваль, Руднєв, вас затримано. Підозра в шахрайстві в особливо великих розмірах.
— Ні, це помилка! — Оксана Романівна схопила склянку, розбила її об підлогу й кинулася до виходу. — Пропустіть! Знаєте, хто я? Гроші мої! Мої!
Біля порога її перехопив оперативник; клацнули кайданки. Павло Антонович спробував підвестися, відштовхуючи співробітника, який підійшов, але його швидко повернули на стілець. Руднєв сидів нерухомо, обхопивши голову руками.
Микола Степанович метнувся до мене й ухопив за рукав.
— Олександро, ну Олександро… Ми ж дорослі люди. — Він запобігливо ловив мій погляд. — Левицька все вигадала, я виконував вказівки. Домовимося? Скільки вам потрібно? Назвіть суму.
Звільнивши рукав, я без жодного слова окинула його поглядом згори донизу.
— Пам’ятаєте, Миколо Степановичу, як називали мене недоукою? Строк буде довгим. Встигнете обміркувати, кому з нас варто було повчитися.
Коваля вивели останнім. Із коридору ще довго долинали крики Левицької, потім стихли й вони.
За столом справді залишилося двоє. Я видихнула, нарешті дозволивши плечам розслабитися — вперше за весь цей тиждень. Максим із Михайлом Петровичем дивилися на мене, наче не могли повірити побаченому.
— Олександро… Отже, ви весь цей час… — Максим насилу добирав слова.
— Пробачте мені за обман, — сказала я, повернувшись до них з усмішкою. — Я прийшла заради захисту таких людей, як ви.
Узявши чотири пляшки, я поставила кожному по дві.
— От і поділили. Тепер «Вербова пристань» — ваша.
Михайло Петрович відвернувся до вікна й надовго замовк. Максим провів по обличчю долонями, а потім тихо засміявся — так сміються, коли з плечей знімають непосильний тягар. Людей, які роками топтали їх і жили їхнім коштом, тут більше не було. Свою роботу в комплексі я закінчила.
За кілька днів Володимир Григорович приїхав до мене в офіс холдингу з новинами про перші допити.
— Левицька спочатку стверджувала, що сама стала жертвою обману. Підлеглі все робили, їй нічого не було відомо. Потім перед нею розклали листи, виписки щодо трьох фірм, увімкнули ваш запис розмови із Савчуком — той, де вона скаржиться на брак грошей. Більше від неї не домоглися ані слова. — Він помовчав. — Годинник в ізоляторі зняли, запакували, внесли до опису. Квартира, машина, рахунки вже під арештом. Якщо визнають винною, отримає реальний строк і зобов’язання відшкодувати збитки. Банкрутством таких боргів не позбудешся. Виплачувати доведеться до кінця життя.
Жалю я не відчувала. Згадувалися вистигла гречка Михайла Петровича й Максим із третьою скляночкою кави з автомата. Роками вона витирала об них ноги, а під кінець збиралася втекти, залишивши відповідати дівчисько, словам якого ніхто б не повірив.
— А решта як? — запитала я.
— Коваль із Ткачем звинувачують Левицьку, — відповів адвокат із ледь помітною усмішкою. — Обоє нібито виконували розпорядження.
Нещодавно вони реготали за довгим столом із недоуки, тепер кожен рятував свою шкуру. Без посад і розкішних кабінетів їхня поважність обернулася боягузтвом. Далі ними мало займатися слідство. Мені хотілося побачити, що стане з комплексом, коли вони перестануть ним розпоряджатися.
Через місяць я повернулася до «Вербової пристані». В адміністративному корпусі все мало інший вигляд: із переговорної зникли кришталева люстра, перський килим, картини в позолочених рамах і бронзові статуетки. Прості столи, світлі стіни, гарне освітлення замінили колишню розкіш. У коридорах зі мною віталися, біля кавового автомата сміялися. Здавалося, люди розправили плечі.
Я піднялася нагору й відчинила кабінет генерального директора.
— Олександро! — Максим підвівся й попрямував до мене.
Холдинг призначив його через тиждень після затримання колишнього керівництва. Почервоніння від безсоння зникло з очей, усмішка стала легкою — як у людини, якій нарешті дають виспатися.
— Ми вже запустили нову систему бронювання, — почав він, щойно я ввійшла. — Клієнти знову їдуть. Читаю відгуки й сам до них повертаюся, так приємно. Грудень повністю заповнений!
Нова спецівка на Михайлові Петровичу ще не встигла обім’ятися; сам він стояв біля вікна. Головному інженерові тепер належали і бригада, і нормальний бюджет.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.