Лише тоді Олеся згадала про Арчі. Пес увесь цей час стояв біля стіни й уважно спостерігав за тим, що відбувалося. Він не розумів, що люди робили зі знайденою істотою, але бачив головне: згорток нарешті помітили й понесли туди, куди поспішали всі інші.
Тіло вівчарки поступово розслаблялося. Арчі більше не готувався до негайної втечі, хоча й далі насторожено стежив за кожним рухом. Олеся повернулася до нього й тихо промовила слова вдячності. Потім повільно простягнула відкриту долоню.
Для Арчі цей жест був незвичним. Зазвичай, побачивши руку, що наближалася, він відскакував або відходив убік. Надто часто спокійний рух раптом ставав грубим. Пес не знав, чого чекати й тепер, тому не наближався, лише уважно дивився на жінку.
Олеся не квапила його й не намагалася сама скоротити відстань. Жінка просто стояла, тримаючи руку перед собою, і чекала. Її голос залишався таким самим тихим і рівним, як у ту мить, коли пес поклав ковдру на підлогу.
Арчі обережно витягнув шию й принюхався. Від жінки не йшло загрози. Вона була тією людиною, яка не прогнала його, помітила згорток і допомогла знайденій істоті. Пес зробив маленький крок, потім іще один і наблизив морду до її пальців.
Олеся дозволила йому самому торкнутися долоні. Лише після цього вона м’яко провела рукою по голові вівчарки. Арчі напружився на одну коротку мить, але не відсахнувся. Коли жінка обережно почухала його за вухами, пес розслабився остаточно.
Це відчуття було для нього майже забутим. Ласка не супроводжувалася криком, болем чи спробою прогнати. Олеся не вимагала від нього нічого навзаєм. Вона просто дякувала тварині, яка кілька хвилин тому принесла до лікарні немовля, що помирало від холоду.
Жінка розуміла, що однієї ласки недостатньо, щоб завоювати довіру собаки, який усе життя прожив на вулиці. Для цього потрібен був час. Однак Арчі, схоже, вже ухвалив власне рішення. Серед безлічі людей, яких він зустрів у незнайомій будівлі, він обрав саме Олесю…
