У червні ми перевезли Галину Іванівну до нашого міста. Марина сама вибирала пансіонат, об’їхала чотири. І вибрала не найдорожчий, а той, де на поверсі було двоє працівників замість одного.
Вона сказала: «Андрійку, гроші в таких місцях видно не по меблях, а за кількістю рук». Оформлення зайняло три тижні, бо вона не була родичкою за документами.
Тобто родичкою, але зв’язок треба було доводити через архіви. Вона це зробила лежачи, з телефона, між крапельницями. Тим часом на кладовищі…
Він сказав: «Мамо», — і замовк. І от тут дуже важлива деталь, яку я потім багато разів прокручував. Він не кинувся до неї.
Він не заплакав, не впав на коліна, не сказав: «Мамо, пробач… Ти жива…» Він подивився на неї п’ять секунд, вимовив одне слово, і наступної секунди його обличчя почало збиратися назад. Я це бачив на власні очі.
Людина, яка двадцять чотири роки вважала свою матір похованою, побачила її живою біля могили дочки й за п’ять секунд почала міркувати, що це означає для справи. Він спитав у мене, як вона тут опинилася. Я сказав: «Марина її знайшла».
Він спитав: «Коли?» Я сказав: «У травні». Він спитав: «І нічого мені не сказала?» І от цю фразу я теж прокручував потім сто разів.
З усієї ситуації першим, що його зачепило, виявилося те, що йому не доповіли. Наталя торкнула його за рукав і сказала тихо: «Віть, потім». Він кивнув і повернувся до того, заради чого приїхав.
Він сказав, звертаючись уже прямо до мене, і голос у нього став діловий: «Молодий чоловіче, я її батько. Я у свідоцтві записаний.
Ніякого заповіту на вашу користь бути не може, я дізнавався. У мене обов’язкова частка. 180 мільйонів.
Я в курсі, мені люди сказали. Ми не збираємося все забирати. Але по справедливості».
По справедливості. Біля могили, яку ще не засипали, при її бабусі, яку він 24 роки не навідував, при двадцяти двох людях із її дитбудинківської групи, які приїхали з шести міст і стояли з мого боку, він вимовив слово «справедливість». І тоді я дістав конверт…
