Вони лежать там, де їх поклали, і чекають. І іноді доживають до того дня, коли по них приїжджають. Тепер я зобов’язаний сказати про Віктора Миколайовича чесно, а не так, як мені хочеться.
Він не бандит і не чудовисько. Він звичайна людина, яких дуже багато. Йому зараз 58.
Він працював водієм, потім у 90-ті торгував на ринку. Потім у нього був магазин автозапчастин. Потім магазин закрився, і останні років 10 він на підхваті.
То охоронцем, то експедитором. У нього хвора спина. У нього кредит.
У його квартирі не робили ремонт із 2012 року. Наталя працює в аптеці. Денису 30 років, він живе з ними й змінює роботу приблизно раз на 8 місяців.
Вони не багаті, не хижі й не страшні. Вони просто люди, які все життя ухвалювали рішення за принципом «що мені зараз важче». У 99-му йому було 32.
У нього на руках була чужа дитина від померлої дружини, нова дружина, чужий син і жодних грошей. Віддати дівчинку до закладу було найважче в перший місяць, а далі ставало легше з кожним роком, бо людина так улаштована, вона звикає до свого рішення й поступово перестає його помічати. У 2001-му мати лягла з інсультом, і треба було або забирати її до себе, або продавати будинок і оформлювати пансіонат.
Він вибрав друге, бо перше було важче. І так далі все життя, щоразу, на кожній маленькій розвилці. Ніякого лиходійства, просто 58 років поспіль людина звертала туди, де легше, і в кінці цього шляху виявилося, що довкола неї нікого немає, а вона навіть не помітила, де саме всі поділися.
Я кажу це не для того, щоб його виправдати. Це не виправдання, це діагноз. І Марина ставила його так само.
Вона сказала мені у вересні одну фразу, через яку я, власне, і поліз потім у все це. Вона сказала: «Андрійку, я на нього не злюся. Я на нього не злилася років із 23.
Він не злий, він слабкий. Проблема в тому, що від слабкої людини шкоди буває більше, ніж від злої, бо злий хоча б розуміє, що робить». Про бабусю вона йому не сказала.
Ні слова. Вона знайшла Галину Іванівну в травні, перевезла її до приватного пансіонату в нашому місті в червні, платила за неї з червня по грудень і їздила до неї щотижня, поки могла, а потім їздив я. І за всі ці місяці вона жодного разу не зателефонувала батькові й не сказала: «Я знайшла твою матір живою в іншому місті». Я її питав, чому.
Вона сказала: «А навіщо? Він приїде один раз, поплаче й поїде. Їй від цього буде тільки гірше». Назад ми їхали дві з половиною години, і майже всю дорогу вона мовчала.
Я вів, вона дивилася у вікно. Потім уже недалеко від міста вона раптом сказала: «Андрію, зупини». Я з’їхав на узбіччя.
Вона вийшла, відійшла кроків на десять до посадки й стояла там хвилин п’ять спиною до мене. Я не пішов за нею. Коли вона повернулася, обличчя в неї було сухе.
Вона сіла, пристебнулася й сказала: «Усе, поїхали». І потім уже, коли рушили, сказала одну річ, яку я запам’ятав дослівно: «Я не через неї.
Я через те, що вона сказала: „Мені сказали, ти померла“. Розумієш? Їй двадцять сім років ніхто не дзвонив. І вона за двадцять сім років жодного разу не засумнівалася.
Бо якщо засумніватися, треба щось робити, а вона лежача. Їй простіше було вірити, що я померла». Я спитав: «А ти засумнівалася?» Вона сказала: «Ні.
Мені теж було простіше». І от це — ключ до всієї моєї історії. Усі учасники цієї справи все життя вибирали те, у що простіше вірити.
Батькові було простіше вірити, що дівчинці в закладі нормально. Бабусі було простіше вірити, що онука померла. Марині було простіше вірити, що бабусі немає.
Ніхто нікого не вбивав, ніхто не крав, ніхто навіть особливо не брехав. Крім однієї людини, яка збрехала двічі. Їй — що бабуся померла, бабусі — що померла вона.
Усі просто вибирали зручну версію. І через двадцять сім років довкола них не лишилося жодного живого родича. Хоча всі були живі…
