Він лежав у мене у внутрішній кишені піджака з четверга. Звичайний білий конверт, на ньому її почерком було написано: «Віктору Миколайовичу віддати на похороні». Вона віддала його мені в листопаді, за місяць із лишком до смерті, і сказала: «Андрійку, він прийде.
Не сумнівайся, він прийде. Віддай йому це і нічого не пояснюй». Останні три тижні вона провела вдома.
Ми відмовилися від стаціонару, я сам ставив знеболення, у мене руки на це набиті. І приїжджала медсестра з хоспісу двічі на день. Це було важко, і я не робитиму вигляд, що справлявся добре.
Я одного разу зірвався й накричав на неї за те, що вона не їсть. А потім сидів у ванній і бив себе кулаком по нозі. Вона про це знала й уранці сказала: «Андрійку, все нормально.
Ти людина, а не хоспіс». Вона до останнього тижня працювала. У неї на ліжку лежав ноутбук, і вона доробляла документи щодо фонду й листувалася з юристом.
За чотири дні до смерті вона попросила мене сісти й продиктувала список того, що я маю зробити. І я записав від руки, бо вона сказала: «Записуй ручкою, так краще запам’ятовується». У списку було вісім пунктів.
Сьомим пунктом стояв конверт для батька, а восьмим, останнім, було написано: «Ворчуна нікому не віддавай». Я тоді спитав: «Марин, а мені що робити?» І вона зрозуміла запитання правильно, не про кота. Вона сказала: «Живи.
Тільки одне тебе прошу, не роби з мене святу. Я не свята. Я двадцять шість років злилася, і я не допомагала нікому, поки мені не сказали, скільки мені лишилося.
Я все це почала не з доброти, а зі страху. Мені стало страшно помирати порожньою». І потім сказала останнє, що я від неї почув осмисленого.
За два дні до кінця, коли вона вже майже не говорила. Вона сказала: «З’їзди до бабусі в неділю». Я з’їздив.
Я їжджу досі. Я простягнув конверт. Він узяв, подивився на напис, відкрив його просто там, стоячи.
Усередині був один аркуш, списаний від руки з обох боків. Він почав читати. Я стояв за два метри й бачив його обличчя.
Він читав приблизно хвилину. Потім склав аркуш, поклав у кишеню, повернувся й пішов до воріт. Він не сказав більше жодного слова.
Ні мені, ні матері, ні своїй дружині, яка лишилася стояти й не зрозуміла, що сталося. Він просто пішов до машини. Наталя побігла за ним.
Денис пішов слідом. Оксана з чоловіком постояли ще хвилину, потім Оксана сказала мені: «Вибачте». І вони теж пішли.
За сім хвилин після того, як вони приїхали, біля могили їх уже не було. Що було в листі, я дізнався через одинадцять місяців і дізнався не від нього. Сам я мучився невідомістю всі ці одинадцять місяців…
