Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

Гончар відрекомендувався фінансовим консультантом із реструктуризації активів. При Ковальчуку він мав працювати радником із нового інвестиційного проєкту. Секретарка за стійкою рецепції була явно вражена. Степан Андрійович потиснув гостеві руку з виразом людини, якій подобається впевненість співрозмовника. Навіть Максим Сергійович, який рідко усміхався, поруч із консультантом помітно м’якшав. Лариса теж потиснула простягнуту руку й знову взялася до документів.

Наступного дня керівників відділів зібрали на презентацію Гончара. Він представляв інвестиційне партнерство: «Векторкапбуд» був готовий стати співінвестором двох об’єктів холдингу. Додаткові гроші пропонували в обмін на частину прибутку.

Оформлення презентації було гарним. Ларису цікавили цифри. На одному зі слайдів вона побачила дохідність об’єкта, який вела сама, й помітила розбіжність із дійсними показниками. Завищення було приблизно на 18%. Уголос вона нічого не сказала, лише зазначила в блокноті: «Об’єкт три — розбіжність».

Коли презентація закінчилася, Гончар залишився щось обговорювати з директором. Лариса вийшла останньою. У коридорі її наздогнала Ірина.

— Ларисо Петрівно, як вам? Для компанії ж добре, що з’являться нові інвестиції?

— Спершу треба подивитися.

— А з вас і не скажеш, що ви раді.

— Від цифр на слайді я радіти не вмію. От коли у звіті все сходиться — тоді інша річ.

Ірина деякий час мовчала.

— Ви завжди так, — промовила вона нарешті. Осуду в голосі не було; радше чулося щось схоже на повагу.

Увечері Лариса надіслала секретарці офіційний запит через внутрішню систему: потрібні копії документів про партнерство для перевірки податкової бази. Дозволу на таку роботу питати не треба було. Контракти, за якими передбачався рух грошей, проходили через головного бухгалтера — це був її прямий обов’язок.

Секретарка надіслала файли наступного ранку. Відкрити їх вдалося після обіду, коли Ірина пішла на нараду щодо закупівель і в бухгалтерії стало тихо. У дальньому кутку сидів Діма, який приїхав зі столиці переймати її функції. Він старанно вивчав інтерфейс нової системи й час від часу зітхав.

Перед Ларисою були договір інвестиційної участі, статут «Векторкапбуду» й витяг із реєстраційного реєстру. Вона читала, роблячи нотатки. Реєстрація — три місяці тому. Капітал — десять тисяч. Юридична адреса — бізнес-центр на околиці столиці, де значилися ще сорок сім організацій. Генеральний директор — Шульга Євген Борисович, тридцять один рік.

Ні підтверджених завершених проєктів, ні реальних активів знайти у відкритих джерелах їй не вдалося.

Тоді Лариса підійшла до стелажа в кутку кабінету. Папку з архівом семирічної давності знайшла відразу: розташування паперів пам’ятала добре. Саме тут лежав договір із підрядником, запропонованим зятем Миколи Олексійовича. Обов’язку зберігати його не було, вона залишила про всяк випадок.

Тепер обидва договори лежали перед нею поруч. Схема в них цілком збігалася: великий аванс під майбутній прибуток, невизначені гарантії, право співінвестора вимагати гроші назад достроково, якщо умови істотно зміняться. Під таке широке визначення можна було підвести будь-що.

Лариса уявляла, чим це могло закінчитися. Договір підписано, гроші перераховано; потім з’ясовується, що партнер — порожня компанія, стягувати з нього нічого. Залишається судитися з номінальним директором, у якого замість майна самі борги.

Коли вона підвела очі, за вікном уже стемніло. Настання темряви Лариса не помітила. Закрила стару й нову папки, залишила поруч, дістала чистий аркуш і взялася за аналітичну записку.

Писала послідовно, без поспіху. Зазначала пункти договору, відзначала конкретні розбіжності в цифрах та ознаки того, що компанія-партнер може виявитися фіктивною. Такі записки вона вміла складати: нічого зайвого, жодного місця, після якого читач міг би послатися на нерозуміння.

Готові аркуші Лариса скріпила з копіями документів, вклала в папку й написала на корінці: «До питання про договір із Векторкапбудом».

За вікном світили ліхтарі. Василь, мабуть, уже закінчив зміну; вночі чергував Олександр, який читав детективи й не відволікався на розмови. Лариса вдягнула пальто, взяла сумку разом із папкою й вимкнула світло. Вранці цю папку слід було покласти перед Максимом Сергійовичем. Про те, що станеться потім, вона не думала. Треба було передати документи — це правильно, інакше вона вчинити не могла.

На першому поверсі, куди її доправив ліфт, Олександр відірвався від книжки.

— Засиділися сьогодні, Ларисо Петрівно.

— Буває, — відповіла вона й вийшла в ніч.