Начальник звільнив головного бухгалтера після 24 років роботи, але наступного дня власник зібрав керівників філії

О десятій годині Тамара Федорівна поклала на стіл наказ про призначення фінансовим директором філії. Лариса прочитала документ і поставила підпис.

— Вітаю вас, — тихо сказала Тамара Федорівна.

У цих словах не було звичної службової інтонації.

— Дякую.

Фахівчиня з кадрів пішла, а Ірина й далі дивилася на Ларису з подивом, якого не встигала приховати.

— Ви тепер фінансовий директор? — майже пошепки спитала вона.

— Займайся роботою, — відповіла Лариса, без суворості.

Ближче до полудня прийшов Микола Олексійович. Без попередження, без супроводу; увійшов і сів біля її столу так, ніби пояснювати свій прихід йому не потрібно було.

— Як почуваєтеся?

— Усе гаразд.

— Уже освоїлися?

— Миколо Олексійовичу, стіл же залишився той самий.

Він ледь усміхнувся кутиком рота.

— Незабаром надамо вам окремий кабінет.

— Із цим можна не поспішати.

Він подивився на неї уважно, як дивився багато років тому в напівпорожньому офісі при світлі однієї настільної лампи.

— Ларисо Петрівно, хочу з вами поговорити. Тільки прошу спершу вислухати мене до кінця.

Вона склала руки на столі.

— Я перед вами винен. Я кажу не про цю конкретну історію. Перебравшись до столиці, я взявся за великі справи й випустив з уваги те, на чому вони тримаються. На щоденній роботі таких людей, як ви: о 8:30 прийшли, усе зробили правильно. Сюди я відправляв молодих, амбітних керівників, а про тих, хто будував компанію, не питав. — Він помовчав. — Я помилявся. І шкодую про це.

Лариса дивилася на нього.

— Миколо Олексійовичу, у створеній вами компанії я відпрацювала двадцять чотири роки. За весь цей час жодного разу не пошкодувала, що прийшла сюди. Хіба цього мало?

— Мало. Але за ці слова дякую.

Він устав і поправив пальто.

— Якщо знадоблюся, телефонуйте. Тепер не чекайте крайнього випадку. Можна й без приводу.

— Знатиму.

Ткач пішов. Ірина старанно вдавала, що поринула в таблиці, хоча було зрозуміло: усю розмову вона почула, до останнього слова.

— Ірино, — покликала Лариса.

— Так?

— Баланс вдалося закрити?

— Так, тепер усе зійшлося.

— Тоді берися за зведений квартальний звіт.

— Я вже почала.

Лариса кивнула й повернулася до свого екрана. Під сірим небом клен за вікном стояв уже без останнього листя, внизу зрідка проходили люди. Вона відкрила квартальний звіт, перейшла до потрібного розділу. У третьому рядку помітила невелику неточність округлення, виправила її й продовжила перевірку.

Протягом наступних кількох місяців обіцянку Миколи Олексійовича було виконано. Кабінет Лариса отримала швидко, у кінці того самого коридору. З вікна тепер було видно вулицю, а не стіну сусідньої будівлі.

Вона перенесла речі: товстянку поставила на підвіконня, фотографію дітей — на кут столу. На стіні повісила новий календар із краєвидами озера. Олексій надіслав його поштою разом із листівкою: «Мамо, дізнався про твоє підвищення. Анітрохи не здивувався».

Дмитро залишився. Він виявився здібним, коли поруч пояснювали, спираючись на справжню роботу, а не лише на підручник. Лариса й далі його вчила й виявила в себе більше терпіння, ніж очікувала. Ірина стала спокійнішою. Можливо, краще розібралася в роботі, можливо, дійшла якихось власних висновків. Лариса не розпитувала: кожен міг зробити їх сам.

Звертатися до інспекції праці не знадобилося. Підставу звільнення анулювали, запис у трудовій книжці виправили. Усе оформив Сергій, той самий юрист із переговорної кімнати. Він працював мовчки й мав такий вигляд, ніби щиро хотів якнайшвидше закінчити цю процедуру. Лариса його розуміла.

Більше про Гончара вона нічого не чула. Про справу «Векторкапбуду» дещо дізнавалася від Михайла: юрист служби безпеки кілька разів приїздив до філії з питань слідства. Справа йшла своїм ходом. Лариса дала свідчення — спокійно, докладно, підкріплюючи їх документами, які зберегла.

Ковальчука вона іноді згадувала, але злості не відчувала. Він був непоганою людиною, яка обійняла посаду, до якої ще не була готова. Його помилка виявилася надто великою. Люди помиляються; важливо було, що цього разу компанія через помилку не опинилася на межі.

Навесні Микола Олексійович приїхав знову. Тепер візит був діловим: нарада, цифри, плани на наступний рік. Закінчивши офіційну частину, він зайшов до Лариси й сів на стілець біля її столу.

— Як у вас справи?

— Усе гаразд.

— До посади вже звикли?