У машині вона зателефонувала Ірині.
— Як він?
— Отямився. Звичайне непритомнення. Лікарі сказали, що здоровий, просто вразливий. Мати зникла. Рідня до останнього намагалася винести пляшки, охорона ледве випровадила.
Олеся заплющила очі. Сил дивуватися вже не лишилося.
План, який вони провернули, був зухвалим обманом, але не крадіжкою. Жодних двох мільйонів на рахунку не існувало. Після реєстрації вони справді відкрили спільний рахунок, і Олеся поклала туди сто тисяч — приманку, достатньо помітну, щоб операція виглядала правдоподібною, але не небезпечну для неї. Ірина знайшла застосунок, що імітував банківське повідомлення. Справжні гроші нікуди не пішли. На екрані було лише акуратно створене підтвердження переказу.
Якби Назар або Галина Марківна в ту мить перевірили рахунок через справжній банк, вистава б завалилася. Але вони не перевірили. Жадібність зробила їх сліпими. Вони повірили в суму раніше, ніж повірили б у любов, чесність чи здоровий глузд.
Вдома Олеся насамперед зняла сукню. Не акуратно, не дбайливо — стягнула, як мокру важку пов’язку, і кинула в дальній кут шафи. Потім довго стояла під гарячим душем, поки шкіра не почервоніла, а дихання не стало рівнішим. Надягнувши домашню футболку й шорти, вона заварила ромашковий чай і сіла на кухні.
Тиша була незвичною. Ніхто не просив вечерю. Ніхто не залишав крихти на столі. Ніхто не лежав у її спальні, займаючи її простір і називаючи це любов’ю.
Вона відкрила онлайн-банк. На спільному рахунку лежали майже ті самі сто тисяч, трохи менше через комісію. Олеся всміхнулася. Невелика плата за те, щоб побачити справжні обличчя людей, з якими вона ледь не пов’язала життя. Перемога була гіркою, майже без смаку, але в цій гіркоті було визволення.
Вона не раділа. Вона просто розуміла: сьогодні їй вдалося захистити себе. І це знання тримало її міцніше за будь-які обійми. Гаряча чашка гріла долоні, за вікном світилися поодинокі вікна сусідніх будинків, а всередині поволі проступала думка: вона залишилася сама, але вперше за довгий час не була покинутою…
