Перші секунди ніхто не рухався. Сцена виглядала настільки безглуздо й страшно, що люди ніби не вірили власним очам: наречений непритомний на підлозі, мати нареченого втекла, рідня застигла з роззявленими ротами, дорогий банкетний зал усіяний уламками. Потім усе разом ожило.
Ірина підбігла до Назара.
— Викличте швидку! І лікаря, якщо є в залі!
Ведучий, блідий і розгублений, судомно набирав номер. Двоє Олесиних колег обережно підняли Назара й перенесли в хол на диван. Одна з гостей виявилася лікаркою; вона розстебнула йому комір, перевірила пульс, веліла всім відійти.
Рідня Назара після короткого заціпеніння теж прийшла в рух, але зовсім в іншому напрямку. Тітка Раїса почала квапливо складати до своєї об’ємної сумки фрукти, нарізку й навіть маленькі букети зі столів. Дядько Мирон, похитуючись, потягнувся до бару, ніби будь-який життєвий удар вимагав додаткової порції міцного. Оленка озиралася довкола з виразом образи, ніби саме її позбавили обіцяної спадщини.
Олеся спостерігала за ними відсторонено. Ніби дивилася не на своє життя, а на погано поставлену виставу. Серце не калатало, руки не тремтіли. Усередині було порожньо, навіть біль кудись зник. На її очах люди, заради яких Назар вимагав терпіння й поваги, показали себе без прикрас: дрібними, жадібними, наляканими не чужою бідою, а втраченою вигодою.
Вона зійшла зі сцени, взяла сумочку й пішла до виходу.
— Лесю, ти куди? — Ірина наздогнала її біля дверей.
— Додому.
— Не йди сама. Зараз із ним розберуться, і я поїду з тобою.
— Не треба. Мені потрібно побути самій.
Вони обійнялися коротко, міцно. У холі Назар уже приходив до тями, кліпав, нерозуміюче дивився в стелю. Олеся пройшла повз, не затримуючись. На вулиці нічне повітря було холодним і вологим. Сукня тиснула, тягнула вниз, мов чужа шкіра, яку хотілося зірвати негайно. З ресторану долинали голоси, метушня, чийсь обурений крик. Усе це лишалося за її спиною, ніби двері зачинялися не тільки в зал, а й у ціле життя…
