— Що ти зробила? — голос Галини Марківни зірвався на хрип.
— Добру справу, — відповіла Олеся. — Ви самі сказали, що я тепер маю утримувати родину. Я вирішила почати з тих, хто справді потребує.
— Які два мільйони? — Назар нарешті отямився. — Які гроші? Твої ж… Вони ж…
— Твої родичі дарують нам сервіз і килим, — м’яко нагадала Олеся. — А мої кошти, точніше їхня половина, тепер допоможуть дітям. Другу половину, гадаю, можна потім теж спрямувати на щось корисне. Наприклад, на ремонт дитячого закладу в рідному місті твоєї мами.
Галина Марківна схопилася.
— Брешеш! У тебе немає таких грошей! Ти вигадала!
Олеся повернула екран до залу. На ньому світилося повідомлення: переказ великої суми до благодійного фонду виконано, залишок на рахунку — ще мільйон.
Назар дивився на телефон як на вирок. Кров відлила від його обличчя. Він перевів погляд на матір.
— Мамо… Вони справді були?
Але Галина Марківна його вже не чула.
— Погань! — закричала вона. — Ти вкрала наші гроші!
— Ваші? — Олеся підняла брови. — Перепрошую, я не знала, що заощадження моєї родини належать вам. До того ж рахунок спільний. Відкритий на мене і на вашого сина. Він повноправний власник і, як мені здається, цілком підтримує благодійність. Правда ж, дорогий?
Назар спробував щось сказати, але лише розтулив рота. Потім його обличчя стало восковим, рука сіпнулася до грудей, і він, похитнувшись, почав повільно сповзати зі стільця. По дорозі він зачепив стійку з келихами. Скло посипалося на підлогу дзвінким дощем. Жінки скрикнули.
Галина Марківна видала дикий зойк, але кинулася не до сина. Вона метнулася до виходу, збиваючи стільці й лякаючи офіціантів. Її лілова сукня майнула у дверях, крик потягнувся коридором і обірвався десь далеко. Олеся стояла біля мікрофона й дивилася на хаос, який ще хвилину тому називався її весіллям. Вона раптом відчула дивовижну порожнечу: не перемогу, не лють, не біль, а випалену тишу всередині…
