Ранок витяг її зі сну різко й грубо. Олеся розплющила очі, побачила на кріслі зім’яту весільну сукню й одразу все згадала. Весілля. Тост. Мікрофон. Назар на підлозі. Крик Галини Марківни.
Вона взяла телефон. Пропущені дзвінки тягнулися нескінченним списком: Назар, Галина Марківна, незнайомі номери. Повідомлення починалися тривогою, але дуже швидко перетворювалися на звинувачення.
«Де ти? Мамі зле». Потім: «Ти маєш вибачитися». Ще нижче: «Ти нас осоромила». Далі: «Поверни гроші». І нарешті: «Ти пошкодуєш».
Олеся всміхнулася без радості. Ось і все. Не любов, не переляк за зруйнований шлюб, не бажання зрозуміти. Лише гроші й приниження, яке вони вважали своєю втратою.
Повідомлення Галини Марківни були грубішими, повними образ і погроз. Олеся не дочитувала. Вона заблокувала номери й написала Ірині: «Почали атаку. Що далі?»
Відповідь прийшла швидко: «Нічого. Повний ігнор. Завтра до адвоката. Подаємо документи й готуємо захист. Не вступай у розмови».
Увесь день Олеся намагалася відволіктися. Вмикала фільм — не розуміла, про що він. Відкривала книжку — рядки розповзалися. Дзвінки надходили з нових номерів; вона блокувала їх один за одним, дедалі сильніше відчуваючи себе в облозі. Увечері напруга стала майже фізичною. Їй здавалося, що хтось стоїть за дверима, що на майданчику шепочуться, що ліфт надто часто зупиняється на її поверсі.
Дзвінок домофона змусив її здригнутися. Вона підійшла, підняла слухавку.
— Хто?
— Олесенько, це тітка Раїса, — пролунав плаксивий голос. — Відчини. Нам поговорити треба.
— Про що?
— Ми тут не самі. Вся рідня. За Назарчика просити прийшли. Він не винен, це все мати його накрутила.
Олеся розуміла, що впускати їх небезпечно й нерозумно. Але якщо залишити внизу, вони почнуть галасувати, скаржитися сусідам, влаштовувати сцену біля під’їзду. Вона натиснула кнопку.
— Піднімайтеся. П’ять хвилин. Не більше. І ні кроку далі порога, — додала вона вже радше для себе, ніж для них, відчуваючи, як усередині знову підіймається знайомий холод…
