Свекруха ніби втратила рівновагу. Обличчя, ще секунду тому налите фарбою, раптом посіріло. Вона схопилася за спинку стільця, пальці ковзнули по лакованому дереву, ноги підкосилися. Богдан рвонувся до неї, але Галина Степанівна вже опустилася просто біля порога, важко, з глухим стуком, ніби сіла не від слабкості, а від удару по самолюбству.
— Мамо! — скрикнув Богдан і присів поруч.
Гості заворушилися. Хтось побіг по воду, хтось дістав телефон, хтось розгублено питав, чи викликати лікарів. Мирон кинув мікрофон на тумбу й кинувся до Галини Степанівни.
— Галино Степанівно, як ви? Чуєте мене?
Вона сиділа, притулившись до одвірка, дихала часто, очі бігали по обличчях. Потім повільно підняла погляд на Мар’яну. Ненависть у ньому була така чиста й густа, що жодна слабкість її не пом’якшувала.
— Ти… — прохрипіла вона. — Ти що собі дозволяєш?
— Захищаю своє житло, — відповіла Мар’яна. — Те, за яке я три роки платила сама.
Богдан підвів голову. У його очах були докір, розгубленість і страх.
— Мар’яно, навіщо ти так? Це ж моя мати.
— Твоя, — кивнула вона. — Але квартира моя. І вирішувати, хто тут житиме, буду я.
— Ми тепер сім’я.
— Сім’я — це ти і я. А в твоєї матері є свій дім.
Галина Степанівна підвелася, чіпляючись за одвірок. Ноги в неї тремтіли, але злість швидко повертала їй сили. Вона випросталася й сухо кинула:
— Ми йдемо. Богдане, ходімо.
Богдан залишився стояти між ними — дружиною і матір’ю, ніби людина, яка не знає, де берег, а де вода. Він розумів, що все зірвалося. Розумів, що Мар’яна має рацію. Але звичка коритися матері тримала його за горло.
— Богдане! — різко повторила Галина Степанівна. — Я сказала, ходімо.
Він здригнувся.
— Мамо, зачекай…
— Негайно!
Свекруха схопила сумочку й вийшла з квартири. За нею потягнулися її родичі: сестра, племінник, двоюрідні, люди, яких Мар’яна майже не знала. Вони дивилися на неї осудливо, хтось хитав головою, хтось шепотів «сором який». Мирон засунув мікрофон під пахву й поспішив слідом.
На сходовому майданчику голос Галини Степанівни зірвався на істеричні ноти. Внизу грюкнули спільні двері. У квартирі залишилася важка, перелякана тиша. Свято померло за кілька хвилин.
Гості почали розходитися. Подруги Мар’яни підходили ніяково, обіймали, шепотіли, що вона все зробила правильно. Інші бурмотіли незграбні слова, вибачалися, обіцяли зателефонувати й ішли, намагаючись не зустрічатися очима ні з нею, ні з Богданом. За десять хвилин у кімнаті залишилися тільки Мар’яна, Богдан і Оксана.
Оксана стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивилася на подругу з таким виразом, ніби щойно побачила, як та зупинила вантажівку голими руками.
— Ну ти дала, — видихнула вона. — Я знала, що ти можеш, але не настільки.
Богдан сидів на дивані, стиснувши голову руками. Мар’яна не квапила. Нехай перший скаже. Нехай пояснить, як збирався жити після такого спектаклю.
Він підвів голову не відразу.
— Навіщо при всіх? — спитав він глухо. — Маму принизила.
— А ви мене не принизили? — Мар’яна сіла навпроти. — На моєму весіллі, у моїй квартирі, при моїх гостях влаштували цирк і вирішили, що я промовчу.
— Вона просто хотіла відчути себе частиною сім’ї.
— Частина сім’ї і господиня мого дому — різні речі. Ти розумієш різницю?
Він мовчав.
— Ви це спланували? — спитала Мар’яна. — З Мироном домовилися? Вирішили, що при свідках я не наважуся заперечити?
Богдан опустив очі.
— Я не думав, що ти так це сприймеш. Думав, усі посміються.
— Посміються? Твоя мати вже носить сюди речі. Вона не жартувала. Вона збиралася в’їхати.
Він нічого не відповів. І цього вистачило.
— Їй справді самій важко, — нарешті вимовив він.
— У неї є робота, квартира, знайомі. Їй важко не самій. Їй важко без контролю над тобою.
Богдан схопився, пройшовся кімнатою.
— Чому я маю вибирати? Чому не можна всім нормально?
— Тому що твоя мати не дасть нормально. Вона вирішуватиме, що мені готувати, куди ставити речі, як нам жити. А ти мовчатимеш, бо боїшся її образити.
Він зупинився біля вікна. За склом темнів двір, мокрі машини блищали під ліхтарями. Богдан довго дивився вниз, потім сказав:
— Мені треба до неї з’їздити. Подивитися, як вона.
Мар’яна відчула, як усе всередині знову стиснулося, але не стримувала.
— Їдь.
Він узяв куртку й вийшов. Двері зачинилися тихо. Мар’яна залишилася на дивані в білій сукні, серед неторканих закусок, вивітреного шампанського й весільного торта, який так і стояв у холодильнику. День, який мав стати початком сімейного щастя, перетворився на поле бою. Але жалю не було. Вона захистила своє. Якби промовчала, втратила б більше, ніж свято…
