Оксана сіла поруч і обійняла її за плечі.
— Тримаєшся?
— Поки що так.
— Він повернеться.
— Не знаю.
Мар’яна сказала це чесно. У грудях порожніло від думки, що чоловік міг піти від неї в день весілля й не повернутися. Подруги писали повідомлення: підтримували, захоплювалися, називали її сміливою. Одна надіслала вогняний смайлик і коротке: «Ти легенда». Мар’яна всміхнулася без радості. Легенда в білій сукні, сама серед келихів, із яких вивітрився весь святковий блиск.
Оксана допомогла прибрати зі столу, скласти їжу в контейнери, помити тарілки. Вони майже не розмовляли. Надвечір квартира знову виглядала чистою, тільки надто порожньою. Біла сукня на вішаці в спальні нагадувала, що цей день мав бути іншим.
Ближче до ночі Оксана поїхала. Мар’яна ввімкнула телевізор для фону, але не бачила екрана. Телефон мовчав. Богдан не дзвонив і не писав. Вона лягла вже після першої, так і не переодягнувшись до кінця, довго дивилася в темряву й знову прокручувала сцену біля порога. Може, варто було м’якше? Може, треба було дочекатися, поки гості підуть? Ні. Якби вона промовчала, Галина Степанівна сприйняла б мовчання як згоду. А потім будь-який спротив виглядав би примхою.
Заснула Мар’яна під ранок. Сон був важкий і плутаний: гості, коридор, свекруха на порозі, безкінечні двері, які ніяк не зачиняються. Розбудив її різкий дзвінок. Вона схопилася з дивана, де так і задрімала, пом’ята, з важкою головою й сухим горлом. На годиннику була пів на десяту.
У вічко вона побачила Богдана. Неголений, пом’ятий, із пакетом у руці. Мар’яна глибоко вдихнула й відчинила.
— Привіт, — сказав він тихо.
— Привіт.
Вони кілька секунд дивилися одне на одного, не знаючи, як розмовляти після вчорашнього. Потім Богдан простягнув пакет.
— Купив булочки. Свіжі. Подумав, ти не снідала.
Мар’яна взяла пакет і відступила, пропускаючи його. Він увійшов, зняв куртку, пройшов на кухню й сів за стіл. Вона поставила чайник, дістала булочки — ванільні, ще теплі. Поки кипіла вода, вони мовчали. Тиша була не порожньою, а обережною, як тонка крига.
— Мама зі мною не розмовляє, — сказав Богдан, коли Мар’яна поставила перед ним горнятко. — Учора відчинила двері, подивилася і пішла в кімнату. Лягла до стіни. Я намагався пояснити, але вона мовчала. Ніч провів на дивані. Вранці встав — вона вже пішла на роботу. Ні записки, нічого.
Мар’яна слухала, не перебиваючи.
— Я всю ніч думав, — продовжив він. — Згадував, як до цього дійшло. Мама тижні три тому почала говорити про переїзд. Спершу я відмахувався. Потім вона тиснула: страшно, самотньо, здоров’я, я єдиний син. Потім придумала цей номер із ведучим. Сказала, що красиво вийде, що всі зрозуміють: вона тепер із нами. А я… — він скривився. — Я чомусь вирішив, що ти не будеш проти. Або що потім звикнеш.
— Тобто ти все-таки знав.
— Так.
Він підвів на неї очі.
— Я ідіот?
— Так, — сказала Мар’яна без злості. — Ідіот.
Богдан кивнув, ніби чекав саме такої відповіді.
— Я тебе зрадив. У день весілля. Дозволив мамі вирішити за нас і навіть не спитав тебе. Мені соромно…
