Мар’яна дивилася на нього уважно. Їй хотілося вірити, але довіра, ще вчора цілісна, тріснула. Слова могли бути щирими, а могли бути способом повернутися туди, де тепло і є сніданок.
— І що тепер?
— Тепер я тут, якщо ти мене не виженеш. Житиму з тобою. До мами їздитиму, допомагатиму, але не житиму з нею і не тягнутиму її сюди. Це наша сім’я. Моя і твоя.
Мар’яна довго вивчала його обличчя. Брехні не побачила. Може, він справді зрозумів. Може, тільки почав розуміти.
— Тоді слухай правила, — сказала вона. — Перше: Галина Степанівна переступає поріг цієї квартири тільки на моє запрошення. Жодних раптових візитів, жодних сумок у коридорі, жодних «я тут господиня».
— Згоден.
— Друге: всі рішення про наше життя ми ухвалюємо разом. Не ти з мамою, не я сама, а ми. Якщо сперечаємося — обговорюємо. Але жодних таємних планів за моєю спиною.
— Згоден.
— Третє: квартира оформлена на мене і так і залишиться. Я рада, якщо ти житимеш тут як чоловік. Але якщо все знову піде не туди, підеш ти, а не я. Зрозумів?
Богдан болісно скривився, але кивнув.
— Зрозумів.
Мар’яна відпила чаю, відкусила булочку і тільки після цього сказала:
— Спробуємо. Але ще одна зрада — і все закінчиться відразу. Без розмов.
— Не буде, — тихо відповів він.
Вони снідали мовчки. Потім Богдан пішов у душ, переодягнувся в чисте — частина речей залишалася в Мар’яни ще до весілля. Вона прибирала зі столу й думала, чи не надто легко впустила його назад. Але вона любила його. І хотіла, щоб у них вийшло. Тільки тепер не на надії, що все само складеться, а на правилах, які не можна порушувати…
