День вони провели вдвох. Дивилися фільм, який майже не запам’ятали, лежали на дивані, іноді торкалися одне одного руками, ніби перевіряли, чи залишилися поруч. Між ними ще стояло вчорашнє — незручне, гірке, важке. Довіру доведеться відновлювати не словами, а вчинками. Мар’яна розуміла це й бачила, що Богдан теж розуміє.
Увечері подзвонила Оксана.
— Ну що, блудний чоловік з’явився?
— З’явився.
— І?
— Вибачився. Сказав, що був ідіотом.
— Хоч у цьому не помилився. Віриш?
Мар’яна подивилася на Богдана, який на кухні намагався знайти цукорницю й робив вигляд, що не прислухається.
— Хочу повірити. Побачимо.
— Тільки межі тримай, — попередила Оксана. — Свекруха не зникне.
— Знаю.
Перші кілька днів минули несподівано спокійно. Богдан ходив на роботу, повертався ввечері, допомагав по дому, питав, що купити, сам мив посуд, не сперечався через дрібниці. Про матір майже не говорив. Мар’яна бачила, що йому важко, але він ніби боявся відкрити цю тему й знову все зіпсувати.
Галина Степанівна не дзвонила. Повна тиша. Наївна частина Мар’яни навіть вирішила: може, свекруха охолола, зрозуміла, що програла, і тепер триматиметься осторонь. Інша, тверезіша частина в таку легку перемогу не вірила.
На п’ятий день Богдан попередив:
— Я до мами заїду. Подивлюся, як вона.
— Добре, — сказала Мар’яна. — Передавай вітання.
Він усміхнувся без радості.
— Сумніваюся, що вона зрадіє.
Він поїхав удень. Мар’яна залишилася сама й узялася до прибирання: розібрала шафу, протерла полиці, пропилососила. Робота руками допомагала не думати. Але думки все одно поверталися до Галини Степанівни. Неможливо вічно жити так, ніби матері чоловіка не існує. Колись доведеться зустрітися, поговорити, знайти хоча б холодний нейтралітет.
Богдан повернувся пізно, близько десятої. Обличчя було похмуре, плечі опущені.
— Як вона?
— Не розмовляє. Відчинила, пішла на кухню. Я намагався, вона мовчить. Продукти поставив у холодильник, кран полагодив, посидів і пішов. Навіть «бувай» не сказала.
Мар’яна обійняла його.
— Їй потрібен час.
— Або їй потрібно, щоб я приповз навколішки, — глухо сказав він.
— Тоді це її вибір.
Він притулився до неї, і Мар’яна відчула, як напружене його тіло. Він боявся втратити матір. Або думав, що вже втратив. Але вона знала: Галина Степанівна не з тих, хто відпускає назавжди. Вона надто звикла керувати сином, щоб зникнути мовчки.
Минув тиждень. Потім другий. Життя почало входити у звичний ритм. Вони працювали, увечері вечеряли разом, дивилися серіали, сперечалися через побутові дрібниці й мирилися за чаєм. Богдан поступово приносив свої речі, не захаращуючи квартиру, а питаючи, куди що поставити. Мар’яна помічала ці маленькі ознаки поваги й цінувала їх.
Галина Степанівна тримала колишню холодну паузу. Богдан їздив до неї раз на тиждень і повертався пригнічений. Вона не розмовляла, не брала продукти з його рук, але дозволяла полагодити то одне, то інше. Тишею вона карала не гірше, ніж криком. Мар’яна якось запропонувала:
— Може, мені до неї з’їздити? Поговорити?
Богдан відразу похитав головою.
— Не зараз. Вона вибухне, якщо тебе побачить.
Мар’яна не стала сперечатися. Чесно кажучи, їй самій не хотілося цієї зустрічі. На роботі тим часом історія вже розійшлася. Хтось із гостей розповів, хтось переказав, і колеги тепер дивилися на Мар’яну з цікавістю й прихованим схваленням. Жінки, які самі роками жили поруч із владними свекрухами, особливо розуміли.
— Правильно зробила, — сказала Лариса, старша працівниця салону. — У таких справах потім пізно буває. В’їхала — і все, виживай як хочеш.
— Я так і подумала, — відповіла Мар’яна.
— От і молодець. Не всі вміють одразу.
Ці слова підтримували. Не тому, що Мар’яна потребувала похвали, а тому що підтверджували: вона не божевільна, не жорстока, не «невдячна невістка». Вона просто не дала чужій людині зайняти її дім.
Три тижні після весілля минули майже спокійно. І саме тоді, увечері, коли Мар’яна мила посуд, а Богдан за ноутбуком розбирав робочі креслення, його телефон задзвонив. Звук був різкий, неприємний. Богдан глянув на екран і миттєво напружився.
— Мама, — тихо сказав він і прийняв виклик.
Мар’яна не чула слів, тільки тон — швидкий, збивчастий, майже істеричний. Обличчя Богдана змінювалося: здивування, тривога, переляк.
— Що? Зараз? Серце?.. Лікарів? Чому ні?
Він відключився й схопився.
— Їй погано. Каже, серце прихопило. Просить приїхати. Лікарів викликати не хоче.
Мар’яна витерла руки рушником. Усередині відразу виникла неприємна підозра.
— Надто зручно після трьох тижнів мовчання.
— Мар’яно, — різко сказав Богдан, — я не можу не поїхати. А раптом справді?
— Їдь. Тільки будь уважний. І запропонуй викликати лікарів ще раз.
Він кивнув, схопив куртку й вибіг. Мар’яна залишилася сама з важким передчуттям. Вона сиділа на дивані, телевізор шумів фоном, але кожен звук за дверима змушував її прислухатися…
