Богдан повернувся за дві години. Виглядав він так, ніби тягав мішки всю ніч: очі червоні, обличчя втомлене, волосся скуйовджене.
— Як вона?
— Нормально, — він кинув куртку на стілець і сів. — Приїхав, вона лежить, тримається за груди, стогне. Тиск нормальний. Питаю, де болить, що відчуває. Каже: серце. Пропоную викликати лікарів — відмовляється. Каже, їй просто треба, щоб я поруч посидів. Я дав заспокійливе, почекав, вона ніби заснула.
Мар’яна мовчала. Все було надто ясно. Хвороба як привід, тривога як гачок, материнська слабкість як мотузка, за яку можна знову смикати дорослого сина.
— Богдане, це маніпуляція.
Він утомлено потер обличчя.
— Може бути. Але я не міг не поїхати.
— Розумію. І вона теж розуміє. Тому й дзвонить.
— Що мені робити?
— Щоразу пропонуй лікаря. Якщо їй справді погано — нехай звертається по допомогу. Якщо відмовляється, значить, їй потрібен не лікар, а ти на повідку.
Він хотів заперечити, але промовчав. Наступного разу Галина Степанівна подзвонила за кілька днів. Тепер у неї паморочилося в голові. Богдан поїхав. Повернувся швидше: нічого страшного, просто «страшно самій». Потім дзвінки стали регулярними. Раз на два дні. Тиск. Серце. Слабкість. «Приїжджай, синочку, посидь».
Богдан мотався до матері після роботи, повертався пізно й дедалі більш розбитий. Він погано спав, здригався від кожного дзвінка, став дратівливим. Мар’яна бачила, як Галина Степанівна намацала найболючішу точку й тисне туди без жалю.
Після чергового такого виклику Мар’яна не витримала.
— Так не можна. Вона тебе виснажує навмисне.
— А що мені робити? — спалахнув Богдан. — Не їхати? А якщо одного разу справді стане погано?
— Тоді нехай викликає лікарів.
— Вона боїться.
— Вона не боїться. Вона керує тобою.
— Це моя мати.
— Я знаю. Але вона руйнує наш шлюб.
— Не починай.
— Якщо їй потрібен постійний нагляд, значить, треба думати про доглядальницю або спеціальний догляд. Якщо ні — досить гратися у вмираючу.
Богдан схопився.
— Ти взагалі чуєш себе?
— А ти бачиш, що відбувається?
Вони посварилися. Богдан вийшов на балкон і закурив, хоча кинув майже рік тому. Мар’яна залишилася на кухні, зла, безсила й налякана. Війна, яку вона сподівалася зупинити на порозі, просочилася всередину іншим способом — через телефонні дзвінки, почуття провини й материнські скарги.
Вона подзвонила Оксані й виговорилася майже без пауз. Подруга слухала, зітхала, потім сказала:
— Може, тобі самій до неї з’їздити?
— Думаєш, допоможе?
— Не впевнена. Але хоча б скажеш прямо. Зараз вона грає через Богдана, а ти весь час обороняєшся здалеку.
Мар’яна довго мовчала.
— Напевно, спробую…
