У суботу вона купила торт і невеликий букет — не тому, що хотіла задобрити Галину Степанівну, а тому що приходити з порожніми руками здавалося вже зовсім виклично. Попереджати не стала: свекруха напевно відмовилася б відчиняти. Мар’яна піднялася на третій поверх старого невисокого будинку й натиснула дзвінок.
Двері відчинилися не відразу. Галина Степанівна стояла на порозі в домашньому халаті, без макіяжу, з розпатланим волоссям. Побачивши Мар’яну, вона закам’яніла.
— Тобі чого?
— Добрий день. Я хотіла поговорити.
— Нам нема про що говорити.
Свекруха спробувала зачинити двері, але Мар’яна втримала їх долонею.
— Будь ласка. Це важливо. Для всіх нас.
Галина Степанівна дивилася довго, з неприязню, потім відступила.
— Заходь. Тільки швидко.
Квартира була все така сама: чиста, стара, з запахом меблевої політури й чогось аптечного. На кухні Мар’яна поклала на стіл торт і квіти. Галина Степанівна навіть не глянула.
— Говори.
Мар’яна глибоко вдихнула.
— Я розумію, що ви мене не любите. Розумію, чому вам боляче. Богдан тепер живе не з вами, а зі мною. Але діти дорослішають, створюють сім’ї. Це не зрада, це життя.
Свекруха мовчала, відвернувшись до вікна.
— Він вас любить. Переживає через ваше мовчання, їздить, допомагає. Але дзвінки з хворобами — це тиск. Ви ж самі розумієте.
Галина Степанівна повільно повернула голову. В її очах піднялася така ненависть, що Мар’яна мимоволі напружилася.
— Ти вирішила, що розумніша за всіх? — тихо спитала вона. — Думаєш, раз у тебе квартира, то й син мій тепер твій?
— Я не казала…
— Замовкни, — різко обірвала свекруха. — Тепер слухай мене…
