Галина Степанівна встала, вперлася долонями в стіл. Голос у неї був низький і злий.
— Я Богдана народила. Я його виростила. Сама. Чоловік помер, і все лягло на мене. Я працювала, економила, відмовляла собі в усьому, щоб він був одягнений, нагодований, вивчений. Я йому життя віддала. А ти хто така?
Мар’яна стиснула пальці на колінах, але не перебила.
— Дівка із салону зв’язку з боргами на двадцять років. Думаєш, ти йому потрібна? Він повернеться до мене, бо без мене він ніхто.
— Я поважаю те, що ви зробили для сина, — повільно сказала Мар’яна. — Але він доросла людина. Він має право жити сам.
— Він має право робити те, що я скажу.
Ці слова прозвучали так спокійно, що від них стало холодно.
— Я дала йому життя, — продовжувала Галина Степанівна. — Я й вирішуватиму, як йому жити. А ти тимчасова. Пограється в сім’ю і зрозуміє, де його справжній дім.
— Не зрозуміє, — відповіла Мар’яна. — Бо він любить мене.
Свекруха розсміялася коротко, зло, майже верескливо.
— Любить? Він матір свою любить. А ти йому просто зручна. Квартира, ліжко, їжа. Набриднеш — вилетиш.
Мар’яна підвелася.
— Я прийшла говорити по-людськи. Тепер бачу, що ви не хочете розмовляти. Вам потрібен не син, а підлеглий.
— Геть із мого дому!
— Іду. Але запам’ятайте: Богдан не ваша власність.
— Я тобі цього не пробачу! — крикнула Галина Степанівна вже з кухні, коли Мар’яна взувалася. — Ти вкрала в мене сина!
Мар’яна відчинила двері й обернулася.
— Я нічого не крала. Я захищаю свою сім’ю.
Вона вийшла на сходовий майданчик і тільки там зрозуміла, як тремтять руки. Не від страху — від люті. Ця жінка не збиралася миритися. Вона буде тиснути, дзвонити, звинувачувати, хворіти за розкладом, аби тільки повернути контроль. І Богданові все одно доведеться вибирати остаточно.
Удома він дивився футбол, але з обличчя одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.
— Де була?
— У твоєї матері.
Він схопився.
— Навіщо?
— Хотіла поговорити. Думала, може, вдасться домовитися.
— І?
— Не вдалося. Вона мене ненавидить і впевнена, що ти маєш належати тільки їй.
Богдан повільно сів назад на диван, обхопив голову руками.
— Господи…
Мар’яна сіла поруч і взяла його за руку.
— Рано чи пізно тобі доведеться сказати їй прямо. Не натяками, не мовчанням. Прямо: у тебе є дружина, у тебе своя сім’я, і ти не повернешся жити до мами.
Він мовчав довго. Потім підвів очі.
— Я ж уже вибрав тебе. Коли повернувся після весілля.
— Тоді вона має це почути від тебе.
— Скажу, — тихо пообіцяв Богдан. — Коли поїду.
Чи вірила Мар’яна? Вона не знала. Вона хотіла вірити, але надто ясно бачила, як важко йому чинити опір матері. Увечері вони лягли поруч, і вона довго не могла заснути. Дивилася в стелю, слухала його дихання й думала про війну, яка не матиме ні гучних залпів, ні офіційних оголошень. Тільки дзвінки, образи, мовчання, сльози, докори, чужі сумки біля порога й спроби розсунути межі її дому.
Мар’яна стиснула кулаки під ковдрою. Квартира була її фортецею. Сім’я — її вибором. Вона не збиралася віддавати ні те, ні інше жінці, яка вважала любов правом володіння. Під ранок їй наснилося, що Галина Степанівна знову стоїть на порозі, усміхається холодно й чекає, коли двері самі відчиняться…
