Наступний тиждень видався важким. Галина Степанівна телефонувала майже щовечора. То в неї «тиснуло у скронях», то «кололо серце», то просто ставало страшно сидіти самій. Богдан зривався, їхав, повертався пізно, сірий від утоми. Уночі крутився, здригався від кожного звуку телефону, вранці йшов на роботу з червоними очима.
У четвер, коли він знову почав натягати куртку після чергового дзвінка, Мар’яна зупинила його біля дверей.
— Зачекай.
Він обернувся. Обличчя було змучене.
— Мар’яно, не зараз.
— Саме зараз. Запропонуй їй нормального лікаря. Платного, хорошого. Нехай обстежиться, якщо все так погано.
— Я пропонував. Вона не хоче.
— Тоді скажи, що не їздитимеш на кожен дзвінок, поки вона відмовляється від допомоги.
Богдан похитав головою.
— Не можу. А якщо станеться щось справжнє?
— Нічого не станеться. Вона здорова. Вона тебе смикає.
— Ти не знаєш.
— Знаю, — голос Мар’яни став різкішим. — Бо людині, якій справді погано, не відмовляються від лікаря щоразу. А їй потрібне не лікування, а твоя присутність.
Богдан стиснув кулаки.
— Це моя мати.
— А я твоя дружина. І я прошу тебе поставити межі.
— Замовкни! — раптом гаркнув він.
Мар’яна відсахнулася. Він ніколи на неї так не кричав. Богдан сам злякався свого голосу, ступив було до неї, але вона відвернулася.
— Їдь, — сказала вона холодно. — Мама чекає.
Він постояв ще секунду, потім вийшов, тихо прикривши двері. Мар’яна залишилася в коридорі, слухаючи, як ліфт везе його вниз. Якщо все триватиме так і далі, їхній шлюб не витримає й місяця. Галина Степанівна руйнувала його методично, а Богдан не вмів захищатися.
Мар’яна знову подзвонила Оксані.
— Погано, — сказала вона відразу.
— Наскільки?
— Він уже на мене кричить. Через неї.
Оксана помовчала, потім сказала:
— Тоді потрібна очна ставка. Ти, він і вона. Нехай при тобі скаже матері все, що обіцяв. Інакше вона викликатиме його до посиніння.
— Вона не погодиться.
— А ти її не питай. Їдьте разом.
Мар’яна розуміла, що це може закінчитися вибухом. Але вибух і так наближався. Краще керований, ніж той, що рознесе їх зсередини.
Богдан повернувся за дві години. Сів на диван, уткнувся обличчям у долоні.
— Пробач, — сказав він глухо. — Я не мав кричати.
Мар’яна сіла поруч.
— Ми обоє втомилися. Але так далі не можна.
— Що мені робити?
— У суботу ми поїдемо до неї разом. Ти скажеш їй, що любиш її, але в тебе є дружина. Що вона важлива, але більше не центр твого життя. Що ти допомагатимеш, але не бігтимеш на кожен дзвінок.
Богдан зблід.
— Вона влаштує істерику.
— Нехай. Але ти мусиш це сказати. Інакше ми не виживемо.
Він довго сидів мовчки. Потім кивнув.
— Добре. Поїдемо.
У суботу Богдан нервував із самого ранку. У машині курив одну за одною, хоча Мар’яна просила відчинити вікно. Вона не сварилася. Йому й так було важко. Вони піднялися на третій поверх, і Богдан натиснув дзвінок.
Галина Степанівна відчинила двері. Побачивши поруч із сином Мар’яну, вона змінилася на обличчі.
— Знову ти?
— Мамо, нам треба поговорити, — сказав Богдан. Голос здригнувся, але він не відступив. — Усім разом.
— Мені з нею говорити нема про що.
— А мені є що сказати вам обом.
Він ступив усередину, і Галина Степанівна змушено відступила. На кухні вона залишилася стояти біля плити, схрестивши руки на грудях. Мар’яна і Богдан сіли за стіл. Повітря було важке, як перед грозою.
— Говоріть, — кинула свекруха. — Тільки швидко.
Богдан вдихнув.
— Мамо, я одружений. У мене тепер сім’я. Я більше не можу розриватися.
— Тобто вибираєш її?
— Я вибираю свою сім’ю. Ти моя мати, я тебе люблю. Але Мар’яна — моя дружина. І жити я буду з нею.
Галина Степанівна зблідла. Пальці вп’ялися в спинку стільця.
— Ти це серйозно?
— Так. Я приїжджатиму раз на тиждень, допомагатиму, якщо треба. Але дзвінки щовечора з хворобами — це тиск. Так не можна.
— Тиск? — її голос злетів. — Мені погано, Богдане. Я сама. Мені страшно.
— Тоді підемо до лікаря. Я запишу, оплачу, привезу. Але якщо ти відмовляєшся, значить, тобі потрібен не лікар.
Галина Степанівна перевела погляд на Мар’яну. Обличчя її стало майже нерухомим.
— Це вона тебе навчила. Налаштувала проти рідної матері…
