— Ні, мамо, — Богдан похитав головою. — Вона просто захищає наш дім. А ти намагаєшся все зруйнувати.
— Я? — Галина Степанівна розсміялася так різко, що Мар’яна здригнулася. — Я тебе ростила, ночами не спала, працювала, щоб ти людиною став. А тепер якась дівка буде мені розповідати, що я руйнівниця?
— Не говори так про мою дружину.
Ця фраза прозвучала тихо, але твердо. Мар’яна повернула голову до Богдана. Уперше він сказав це не після її прохання, не у виправдання, а сам.
Галина Степанівна теж почула. Її обличчя перекосилося.
— Дружина? Та я тобі дружину гідну знайду. Не продавчиню з іпотекою.
Мар’яна повільно підвелася. Богдан спробував утримати її за руку, але вона м’яко вивільнилася.
— Галино Степанівно, я розумію, що ви мене ненавидите. Розумію, що вам боляче відпускати сина. Але якщо ви й далі тиснутимете на нього, ви втратите не мене, а його. Бо одного дня він утомиться приїжджати туди, де його люблять тільки слухняним.
— Замовкни! — закричала свекруха. — Нахабна, безсоромна! Це ти відбираєш його!
— Я не відбираю. Я будую з ним сім’ю.
— Геть!
Галина Степанівна схопила зі столу горнятко й жбурнула. Мар’яна встигла відсахнутися. Горнятко розбилося об стіну, уламки розсипалися по підлозі.
Богдан схопився.
— Мамо, ти що робиш?
— Геть із мого дому! Обоє геть! Богдане, тобі тут теж нічого робити, якщо став зрадником!
Вона тремтіла від злості, обличчя пішло плямами. Богдан стояв приголомшений. Мар’яна взяла його за руку.
— Ходімо.
Вони вийшли під крики Галини Степанівни. На сходах Богдан мовчав. У машині він поклав голову на кермо й прошепотів:
— Що я наробив…
— Ти зробив те, що мав зробити, — сказала Мар’яна твердо.
— Вона ж моя мати.
— І залишиться матір’ю. Але ти більше не її власність.
Він не відповів. Усю дорогу додому сидів із кам’яним обличчям. Мар’яна не лізла до нього. Йому треба було пережити не тільки сварку, а й руйнування звичного світу, де мама завжди права, а він завжди зобов’язаний.
Удома Богдан одразу ліг на диван і відвернувся до стіни. Мар’яна сіла поруч, поклала долоню йому на плече.
— Усе налагодиться.
— Звідки ти знаєш?
— Не знаю. Але ми разом. Значить, упораємося.
Він мовчав. Мар’яна пішла на кухню, почала різати овочі до вечері. Ніж стукав по дошці рівно, майже заспокійливо. Вона знову питала себе, чи правильно наполягла на цій поїздці. Може, треба було чекати? Але чекати означало дати Галині Степанівні ще тижні, місяці, роки на те, щоб ламати їхнє життя по шматочку.
За вечерею Богдан майже не їв. Колупав салат виделкою й дивився в тарілку. Потім пішов у спальню, зачинив двері. Мар’яна прибрала зі столу, помила посуд, сіла на диван із книжкою, але не розуміла жодного рядка. Близько півночі зі спальні долинув приглушений звук.
Вона зайшла. Богдан лежав обличчям у подушку, плечі здригалися. Він плакав. Мар’яна лягла поруч, обійняла його зі спини й гладила по волоссю, поки дихання не стало рівнішим.
— Я її втратив? — спитав він хрипко.
— Ні. Просто тепер усе буде інакше.
— А якщо вона ніколи не пробачить?
— Тоді це буде її рішення. Не твоє.
Він повернувся, уткнувся обличчям їй у плече. Так вони й заснули — в одязі, поверх ковдри, тримаючись одне за одного, ніби після довгого шторму.
Вранці Богдан виглядав спокійнішим. Вони пізно поснідали, і він навіть усміхнувся, коли Мар’яна розповіла смішну історію про клієнта, який намагався зарядити телефон від вимкненої розетки й звинувачував апарат в «упертості».
— Знаєш, — сказав Богдан, дивлячись у горнятко, — мені, мабуть, справді час дорослішати.
— Ти вже дорослий. Просто тобі довго не давали відчути це.
Він кивнув.
— Якщо вона подзвонить, я скажу те саме.
— Скажеш.
— І не поїду на першу вимогу.
— Не поїдеш, якщо це знову гра.
Галина Степанівна того дня не подзвонила. Телефон мовчав уранці, вдень, увечері. Мар’яна чекала майже фізично: ось зараз, ось зараз екран засвітиться. Але дзвінка не було. Свекруха вибрала мовчання як нову зброю…
