Життя без прикрасГолос у неї був тихий, аж моторошно спокійний.
— Сиди вдома.
— Годі, тридцять вісім років сиджу. — Вона подивилася на мене, і голос змінився. — А Михайло?
— Сказав, що я його зганьбив.
Після довгого мовчання Олена промовила:
— Скажи йому, Олексію. Нехай дізнається, хто його батько.
Я зрозумів: вона говорила про клапан, фонд, завод — про все, що ми приховували від сина.
— Не скажу.
— Чому?
— Тоді він, звісно, перестане мене соромитися. Тільки не тому, що зрозуміє, а тому, що господаря соромитися не заведено. Він стане поруч, бо в мене завод. А поруч із заводом мені його не треба.
— А чого тобі треба? — спитала вона, не зводячи з мене очей.
Я подумав, перш ніж відповісти.
— Щоб сам вирішив, до кого стати: до сторожа чи до директора. Поки ще не знає, хто з них хто. Тоді я зрозумію, якого сина ми виростили.
Олена похитала головою.
— Жорстоко, Олексію.
— Так.
— А якщо вибір його буде не на твою користь?
— Може бути.
— І як ти тоді?
За вікном горіли заводські вогні. Я подивився на них.
— Знатиму. Краще знати, Олено. Уже тридцять років я знаю собі ціну й жодного разу про це не пошкодував.
Вона взяла мене за руку і звично провела великим пальцем по рубцю.
— Упертий ти старий пень.
— Так.
— За цей пень я заміж ішла. І не шкодую.
Кашляючи, Олена підвелася й пішла до кімнати, але на порозі обернулася.
— Тільки сорочку сам прасуй, якщо вже у сторожі записався. Сторожам їх не прасують.
Тут вона вперше за вечір усміхнулася. Я залишився на кухні з охололим малиновим чаєм. Довго сидів сам. За багато років мені вперше було страшно — через те, що я міг дізнатися про власного сина.
У суботу Микита зателефонував о сьомій ранку. Я оглядав бджіл.
— Олексію Петровичу, ви сидите?
— Стою біля вуликів.
— Краще сядьте.
Я сів на сходинку ґанку.
— Ярош учора ввечері надіслав документи до засідання ради, — продовжив Микита. — Засідання в понеділок, о дев’ятій ранку. Назвав усе це планом оптимізації. Я над ним ніч просидів. Слухайте: першим пунктом у нього сорок людей на скорочення. «Малоефективний персонал». Зараз прочитаю.
Микита читав прізвища, а я бачив обличчя. Єршова, шліфувальниця: уже тридцять років працює за одним верстатом і чує за звуком, коли деталь виходить бракована. Далі Тимчук, слюсар. У нього руки тремтять, поки він не працює; за роботою тремтіння минає. Панова — комірниця, вдова, на її руках двоє онуків. Возний, майстер дільниці, мій колишній учень. Але над усіма цими прізвищами, у найпершому рядку, стояла Трофимова, контролерка контрольно-пропускного пункту. Вік — сімдесят дев’ять років. Їй одній пенсії чекати вже не доводилося. Кожному з решти залишалося до неї від року до трьох.
— За документами це скорочення штату, — сказав Микита. — Але я звірив дати народження. Він підібрав тих, кому ось-ось на пенсію, щоб не платити їм решту років. За таке звільнення є кримінальна відповідальність. Не знає він цього чи впевнений, що перевіряти ніхто не стане. Далі — стара прохідна біля східних воріт. Нібито вимогам безпеки не відповідає, отже, знести. Натомість скляний турнікет, електронні перепустки. Підрядника знайшли, кошторис склали.
Микита продовжив уже про те, чого в надісланих документах не було.
— Учора ввечері мені телефонував юрист будівельної фірми з обласного центру. Хотів дізнатися, коли фонд дасть згоду продати ділянку біля річки. Виявляється, Ярош уже пів року з ними домовляється. Договір майже готовий, чекають лише на підпис власника. А винагороду директор просив провести через фірму свого швагра — п’ять відсотків від угоди. Коли юрист зрозумів, що я про це вперше чую, сам перелякався. Усе листування мені переслав.
Переді мною стояли вулики під снігом. Я дивився на них, поки Микита не гукнув до мене.
— Олексію Петровичу, ви мене чуєте?
— Чую.
— Сьогодні виїжджаю, до вечора дістануся. У понеділок зніму його на раді, усе для цього готове. Якщо хочете, можна просто зараз, телефоном.
— Телефоном не треба.
— Чому?
— Я прийду сам.
Він помовчав.
— На раду? Ви ж жодного разу…
— Тепер прийду. Але не на дев’яту, а раніше. На сьому.
— Навіщо так рано?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.