Життя без прикрасУ темряві на ґанку стояла Поліна, обійнявши себе за плечі. Сама сукня, жодного пальта, хоча березневої ночі підморожувало. Побачивши мене, вона здригнулася. Я зняв свою шкіряну куртку, ту, що за двадцять сім років потерлася на ліктях, і вкрив їй плечі. Вона спробувала відмовитися.
— Стій спокійно, застудишся. Хто тоді дітей учитиме?
Поліна загорнулася в куртку. Якийсь час мовчала, дивлячись у темряву, туди, де внизу текла річка.
— Олексію Петровичу, пробачте татові. І всім нам пробачте. Мені так соромно, що місця собі не знаходжу.
— А тобі ж за що?
— Я його дочка. І я сиділа разом з усіма. Треба було підвестися й одразу піти, а я все чекала, коли він перестане. Він же ніколи сам не перестає.
У неї тремтів голос.
— Але наприкінці ти встала. Це теж щось означає.
Вона повернулася, і під ліхтарем на ґанку я розгледів мокрі очі. Моя рука лежала на поручні. Поліна подивилася на рубець біля великого пальця.
— Звідки він?
— Пальником обпік. Давно, на роботі задрімав.
Вона довго розглядала шрам, потім простягнула маленьку теплу вчительську долоню й двома пальцями обережно його торкнулася — так торкаються крихкої речі або того, перед чим відчувають повагу. Цього я не очікував.
— Тато про свого батька ніколи не говорить, — сказала Поліна. — Я дідуся навіть не бачила жодного разу. Знаю тільки, що працював він робітником в іншому місті. Малою питала — тато сердився: «Нема чого згадувати». Іноді мені здається, він тому й поводиться з вами так. Може, сміявся він зовсім не з вас.
Я нічого не відповів. Подумав тільки, що ця дівчинка розумніша за всю свою рідню, разом узяту.
З будинку вийшов Михайло. Подивився на нас, на мою куртку в Поліни на плечах.
— Тату, поїхали.
Поліна повернула куртку, прошепотіла подяку й пройшла повз Михайла, так на нього й не глянувши.
Темною дорогою вздовж річки Михайло вів машину, вчепившись у кермо аж до побілілих кісточок пальців. Біля мосту він з’їхав на узбіччя. Мотор замовк, син повернувся до мене.
— Тату, ну навіщо було вдягати цю куртку?
— Іншої в мене немає.
— А костюм? Мама до ювілею тобі купила. Так у шафі й висить, ти його жодного разу не вдягнув.
— Я в ньому як опудало.
— А зараз ти на кого схожий? Наче з базару прийшов. Ми їхали до директора заводу, тату. До мого директора. У мене від нього робота залежить, кар’єра, весілля. Усе! А ти наче навмисне так одягнувся. Тобі подобається, що з тебе сміються?
Я не відповідав. Михайло вже майже кричав.
— Ти мене зганьбив, тату! Розумієш, зганьбив! У понеділок же я маю з’явитися на роботі. Там уже кожен знатиме, Руденко всім розповість: сват директора до нього сторожем найнявся. Навіщо ти сказав оте своє «піду»? Навіщо? Можна ж було віджартуватися. Або подякувати: дякую, мовляв, але в мене бджоли, справ вистачає. А ти погодився. Ти що, і справді збираєшся вийти на цю роботу?
— Збираюся.
Він ляснув долонею по керму й відвернувся до бічного вікна. Дихав важко. Я дочекався, коли дихання вирівняється.
— Михайле, а ти чому сміявся?
Син завмер.
— Коли про мою пенсію заговорили, — продовжив я. — Ти теж засміявся, Михайле. Я бачив.
Довго він сидів мовчки. Потім, усе ще дивлячись у вікно, вимовив:
— Усі сміялися.
— Усі — це не ти.
Відповіді я не отримав. Михайло завів машину, довіз мене до хвіртки й, щойно я вийшов, поїхав, не попрощавшись. Я залишився дивитися вслід червоним вогникам, поки вони не зникли за поворотом.
Місяць стояв над Ольховежем. Унизу, біля річки, світився завод: працювала нічна зміна. А біля східних воріт, у цегляній прохідній, Георгіївна зараз пила свій чай зі склянки в підскляннику. Якщо нічого не зміниться, через два дні її робота закінчиться.
Олена чекала на мене на кухні. Сиділа в халаті перед малиновим чаєм, ніс від температури почервонів. Одного погляду їй вистачило.
— Розповідай. Тільки не надумай прикрашати, по обличчю бачу.
Я почав із початку й нічого не приховав. Вона не перебивала. Коли дійшло до пропозиції стати сторожем, відсунула кухоль.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.