Життя без прикрасДовелося розповісти йому про вечерю. Вислухавши, Микита довго не промовляв ані слова.
— Олексію Петровичу, дивнішого за вас я нікого не зустрічав.
— Мені вже казали.
Через годину зателефонували із заводського відділу кадрів. Катерина Русланівна Зіміна почала з вибачень.
— Вибачте, Олексію Петровичу, що турбую в суботу. Анатолій Євгенович уночі надіслав мені повідомлення. Я навіть не знаю, як вам…
— Читай, що написав.
Катерина зачитала повідомлення, і воно залишилося в моїй пам’яті слово в слово: «Катерино, діда Вербицького в понеділок прийми на стару прохідну. Посада — сторож, строк — один місяць, тимчасово. Нехай постоїть там собі на ганьбу. З усієї форми вибери для нього найстарішу».
Катерина Русланівна замовкла, а потім сказала:
— Я не робитиму цього. Це знущання, Олексію Петровичу. Скажу йому, що ви відмовилися.
— Не кажи. Оформлюй.
— Як же так?
— Як він звелів. У понеділок прийду о сьомій ранку. І форму приготуй, можна ту найстарішу.
Знову довелося чекати відповіді.
— Ви щось задумали? — нарешті тихо спитала вона.
— Попрацювати задумав. Сторожем. Робота, кажуть, непогана, повітря свіже.
Удень я взяв термос чаю, банку темного гречаного меду, який любила Георгіївна, і подався до неї: була її зміна.
У кінці заводської вулиці, біля східних воріт, усе ще стояв колишній цегляний будиночок. Тепер за зміну там проходило людей сорок: решта користувалися новими воротами зі стоянкою. Але Георгіївна несла службу так, ніби все підприємство щоранку йшло повз її віконце.
Нічого в прохідній не змінилося. Залізні труби турнікета блищали від мільйонів долонь, віконце залишалося таким самим вузьким. За ним сиділа вона — маленька, суха, мов осінній листок, із прямою спиною й колишніми гострими очима.
— Медом мене вирішив пригостити в суботу, Вербицький? — спитала вона, відчинивши кватирку.
— Приніс.
Стороннім усередину було не можна. Мене вона впустила. Я вмостився на табуретці біля буржуйки, Георгіївна — на своєму стільці. Поруч були той самий стіл, склянка в підскляннику, старий дисковий телефон, що давно не працював: прибрати його вона не дозволяла. Над дверима на цвяху висів жовтий гасовий ліхтар із закіптюженим склом.
Ми пили чай із термоса й їли ложкою мед просто з банки. Ні про вечерю, ні про власну понеділкову зміну я не заговорив. Георгіївна уважно подивилася на мене.
— Олексію, ти чув, що в понеділок мене прибирають?
— Чув.
— Наказ уже готовий. І будиночок знесуть. Замість нього скляна будка буде, з картками. — Вона помовчала, дивлячись на блискучі труби турнікета. — Звільнення я не боюся. Мені сімдесят дев’ять, пенсію отримую, город є, онуки виросли. Тут мені чого боятися.
— А чого боїшся?
Вона не відразу відповіла.
— Дверей шкода, — сказала ледь чутно. — Сашко мій крізь них у 84-му пішов. Я тоді на пошті працювала, вранці проводжала його сюди. Того разу теж провела. Він за турнікет пройшов, обернувся, рукою махнув… Уже сорок один рік я біля цих дверей. Поки вони стоять, мені здається, ніби він іще не зовсім пішов. Безглуздо, так?
— Ні, не безглуздо.
Георгіївна відвернулася до віконця.
— Гаразд, стара дурепа. Чай пий, Вербицький.
Я пив і дивився їй услід. Людина, яка всі ці роки підписувала зарплату моєму синові, одним розчерком вирішила прибрати цю жінку й зламати її двері. Баласт.
Перед тим як піти, я вказав на ліхтар.
— А його ще запалюєш, Георгіївно?
Вона глянула на цвях над дверима.
— Навіщо? Від нових дворових ліхтарів і серед ночі світло, як удень. — Помовчавши, додала: — А гас там є. Підливаю. Хтозна, що може статися.
— Правильно. Хтозна.
Уже вийшовши, я почув її голос із кватирки:
— Олексію, чого ти такий? Наче на війну зібрався.
— Та на роботу я, Георгіївно.
Додому я йшов мокрим снігом. Увечері до нас приїхав Микита на великій чорній машині, привіз грубу теку з листуванням Яроша й ще з порога сказав:
— Олексію Петровичу, тут іще дещо. Знесення він призначив на понеділок, на п’яту ранку. До ради, щоб ми отримали вже готовий результат. Уночі приїде підрядник.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.