Життя без прикрасМикита відклав телефон і сказав:
— Рада ще не відбулася, тож зараз я безсилий. Директорські повноваження поки залишаються в Яроша, а отже, чинний і його підпис. Приїде підрядник із засвідченим печаткою наказом за його підписом — із законністю в підрядника все буде гаразд. Викликати поліцію я маю право, тільки пояснювати що? Незгоду власника зі знесенням? У документах власником значуся я. Перевірка цього, з’ясування обставин потребуватимуть часу. До ранку вони, може, й розберуться, але від прохідної на ту пору залишиться сама цегла.
— Без поліції обійдемося.
— Тоді як?
Я подивився у вікно.
— Комусь треба стати біля дверей.
Микита зрозумів одразу.
— Ні, Олексію Петровичу! Ви розумієте, про що говорите? Там екскаватор, тонни заліза! Уночі машиніст може вас не помітити. А може, й помітить, та не зупиниться: йому за роботу платять. Забороняю вам!
— Микито, заборонити ти мені не можеш. Ти мені юрист, а не батько.
Він хотів заперечити, але Олена поставила перед ним млинці.
— Поїж краще, сили дарма не витрачай. За тридцять вісім років я його жодного разу не переспорила. Вирішив біля дверей стояти — стоятиме. Хоч екскаватор перед ним, хоч танк.
— І ви його відпустите? — запитав Микита, дивлячись на неї.
Олена сіла навпроти й подивилася на мене.
— Колись жінка заради нього в цих дверях стояла. Двадцять вісім років тому. Усі п’ять місяців, щоночі, ризикувала всім, що мала. Зараз його черга, Микито. Мені тут вирішувати нічого. Він їй винен.
Більше ми не розмовляли. О восьмій вечора я ліг, як лягав перед нічною зміною, і проспав до першої ночі.
На краю ліжка сиділа Олена в теплій кофті. Не спала. Тримала мою важку брезентову куртку зварювальника — сотні пропалених місць, латки на ліктях, колись пришиті її руками. Останні п’ятнадцять років роботи на заводі я проходив у ній. Потім куртка висіла в сараї на цвяху поряд із маскою й рукавицями. Я не знав, що дружина її принесла.
— Надягни. Шкіряну побережи, а ця всього набачилася. У ній страшно не буде.
Я надягнув куртку. Пахло сараєм, окалиною й ледь-ледь — мною молодим. Олена застебнула верхній ґудзик, як застібала 1998-го перед моїми ночами в механічному.
— Живим повертайся, пеньку. Самій мені мед продавати нудно.
Поцілувавши її в чоло, я вийшов. Після денної відлиги вночі підморозило. Під зорями калюжі вкрилися тонкою кригою, вона хрускотіла під ногами, наче цукор. Я йшов повз темні будинки заводською вулицею й знав одне: треба стояти. Далі буде видно. 1998-го я теж не знав, чи вийде клапан, але далі виточував сідло. Одинадцять разів.
О пів на третю я зупинився біля східних воріт. На ґанку прохідної тремтіло жовте світло. Не електричне: біля маленької постаті у ватнику й вушанці стояв знайомий закіптюжений ліхтар.
Георгіївна підвела голову, коли я підійшов. Подиву на її обличчі не було.
— А, Вербицький. Теж прийшов.
Я сів поруч із нею.
— Хто тобі сказав?
— Катерина вчора ввечері телефонувала, плакала. О п’ятій ранку, каже, ламати почнуть, Антоніно Георгіївно, не приходьте, не дивіться. Я пообіцяла: добре, Катерино, не прийду. І от прийшла. — Вона помовчала. — Удома не всиділа. Наче Сашу мого знову ховатимуть, а я собі чай п’ю.
— І що ти хотіла робити?
— Стояти. Що мені ще робити? Сорок один рік стою, навчилася.
Так і сиділи двоє старих на сходинці: їй сімдесят дев’ять, мені шістдесят шість. Між нами рівно горів ліхтар, зрідка потріскував ґніт.
Із кишені ватника Георгіївна вийняла загорнутий у рушник згорток; рушник вона розгорнула. Усередині була скляна банка. Вона простягнула її мені, я взяв і відкрив кришку. Картопля в лушпинні, посипана грубою сіллю. Зверху покладено масло — воно вже розтануло й стекло вниз, поміж картоплинами. Від банки йшло тепло. Я обхопив її обома долонями — так само, як двадцять вісім років тому біля її віконця, коли грів руки й не міг вимовити ні слова. Зараз ми сиділи на сходинці, але я знову тримав гаряче скло обома руками. Хотів щось сказати — горло перехопило так, що навіть зітхнути не виходило.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.