Життя без прикрасМені траплялося обідати в столичних ресторанах, куди газовики возили мене, купуючи ліцензію, їсти на бенкетах ікру ложками. Але смачнішого за цю картоплю з її рук, на сходинці старої прохідної посеред ночі, я нічого за своє довге життя не їв. Ложка була одна, банка теж: картоплина їй, наступна мені. Ми мовчали, слухаючи ніч.
За десять третя долинув гуркіт мотора. Потім з-за складу показалося світло двох жовтих прожекторів, піднятих вище людського зросту. Уздовж паркану до нас повз великий помаранчевий гусеничний екскаватор. Довга стріла з важким зубатим ковшем була складена, наче рука богомола. Гусениці скреготіли по асфальту, трощили кригу на калюжах. Слідом їхали самоскид для сміття й легковик — мабуть, виконробів.
Георгіївна поставила банку на сходинку, підвелася й узяла ліхтар. Піднявши його вище, сказала буденно, наче збиралася перевіряти перепустки:
— Ну, Вербицький, заступаємо.
Екскаватор завмер приблизно за двадцять метрів. Прожектори сліпили очі. З легкової машини вийшов молодий чоловік у касці, у помаранчевому жилеті поверх пуховика. Підсвічуючи дорогу ліхтариком, підійшов до ґанку. Оглянув Георгіївну з ліхтарем, мою пропалену куртку, банку з картоплею.
— Це ще що? Ви хто такі? — У його голосі змішалися роздратування й розгубленість.
— Трофимова. Контролерка контрольно-пропускного пункту. Ваша перепустка?
Виконроб роззявив рота.
— Яка ще перепустка, бабусю? Будівлю наказано знести. — Він дістав із теки аркуш і помахав перед нами. — Директор підписав, печатка є. Усе за законом. О п’ятій починаємо, зараз готуватися приїхали. Звільніть територію, будь ласка.
— Не звільнимо.
Він повернувся до мене.
— А ви хто такий?
— Сторож.
— Звідки тут другий сторож? Ось вона одна й працює, та й ту з понеділка скорочують. Ви взагалі сторонній!
— Якраз із понеділка я сторож. Директор сам прийняв. У п’ятницю, за вечерею.
Він подивився на мене як на божевільного, потім махнув рукою.
— Слухайте, діду, бабусю, мені з вами розмовляти ніколи. Простою мені ніхто не оплатить. Відійдіть, поки по-доброму прошу.
Ми залишилися на місці. Виконроб зачекав хвилину, пішов до машини й заговорив із машиністом, показуючи на нас. До мене долетіли слова:
— Налякай, самі відійдуть. Із краю ґанку починай.
Заревів двигун, із труби викинуло чорний дим. Стріла здригнулася й почала повільно розпрямлятися — наче рука замахувалася для удару. Ківш піднявся в темряву за межі світла прожекторів, затримався там і почав опускатися до даху.
Георгіївна ступила йому назустріч. Зійшла на верхню сходинку, залишивши двері за спиною, і підняла ліхтар над вушанкою. Маленька жінка, сімдесяти дев’яти років. Я став упритул поруч, пліч-о-пліч, перед дверима.
Ківш застиг за метр над дахом. Брудні краплі талої води зривалися з ковша вниз. Потім машина смикнулася вперед, знову заскреготіли гусениці: екскаватор посунувся до нас іще ближче. Ківш теж пішов нижче. Тепер він висів уже над ґанком, просто над нами, і я бачив, які в нього зуби — кожен із мою руку. Почувся скрип гідравліки. Величезний ківш повільно рушив уперед, на нас.
Зуби пройшли над нашими головами й уперлися в кладку над дверима. У цю стіну сорок два роки тому впирався рукою Саша, який востаннє помахав дружині. Цегляна крихта полетіла мені на шапку, Георгіївні на ліхтар. Скло дзенькнуло, світло не згасло.
Досить було зрушити важіль, щоб ківш обвалився на ґанок і на нас. Але відійти я вже не міг. Тоді, двадцять вісім років тому, ця жінка щоночі стояла між мною та світом, який виганяв мене. Тепер я стояв між ним і нею. Нехай проходить крізь мене, якщо йому треба.
Ківш завмер. Ревіння двигуна стихло до холостого ходу. Відчинилася кабіна, на гусеницю зіскочив здоровенний широкоплечий чолов’яга в замащеній куртці й в’язаній шапці. Неголене обличчя було важке й зле. Він підійшов упритул, вивищуючись наді мною на голову.
— Жити набридло, діду?! Ти що витворяєш? Розчавити тебе міг! Ківш тонну важить! Через прожектори я тільки в останню мить тебе розгледів!
— Бачив.
Він затнувся.
— Ти мене ще за двадцять метрів бачив, — продовжив я. — І над головою ківш опускав навмисне. Хотів, щоб я злякався.
Машиніст мовчав, важко дихаючи. Потім заговорив тихіше, зі злою тугою в голосі:
— Мені за одну цю ніч п’ятдесят тисяч готівкою пообіцяли. Удома троє пацанів, дружина в декреті, іпотека. Що мені до вашої будки? Гроші мені потрібні, діду. Іди, прошу тебе по-людськи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.