Життя без прикрасЯ дивився на лопаті, і горло перехоплювало. За сорок років роботи з турбінами — величезними, по сто тонн, для гідроелектростанцій і ТЕЦ — я навчився помічати такі речі відразу. Тут не підігнали на око, не вгадали. Правильно. Так. Як я вчу молодих заводських інженерів. Той, хто збирав вітряка, розумів, що робить.
Рипнули двері, і на ґанку з’явився хлопчик із рюкзаком, у тій самій старій куртці. Помітивши мене, він зупинився. Упізнав, насупився.
— Знову ти? Навіщо за нами ходиш?
— Доброго ранку. Цей вітряк — твоїх рук справа?
Він якийсь час розглядав мене з підозрою, потім неохоче кивнув.
— Моїх. Ну й що?
— Доладно зроблено. Кут атаки ти вибрав правильний. Звідки знаєш, як його виставляти?
Хлопчик здивувався. Схоже, не сподівався зустріти людину, яка розбереться в його роботі.
— Читав. У бібліотеці старі книжки з електротехніки є. Ще в школі на компі в інтернет заходив. — Він помовчав і повів далі тихіше, ніби говорив про щось ганебне: — Навесні нам за борги електрику відрізали. Я зробив, щоб у мами лампа світила. І телефон треба заряджати. Їй уночі іноді зле, а як викликати когось, якщо телефон розрядився?
Чотирнадцятирічний хлопчина пішов по книжки й зібрав із бочки та генератора власну електростанцію — заради світла біля маминого ліжка. Я дивився на нього й думав про бібліотеку. Він теж знайшов там потрібне, серед книжок, як колись я знайшов його матір.
— До школи зібрався? — запитав я.
— Мені спершу до аптеки треба. Після неї до школи.
— Давай разом дійдемо? Мені туди ж.
— Та йди, — відповів він, знизавши плечима. — Мені що.
Уздовж озера він ішов широким швидким кроком, тримаючи руки в кишенях. Я підлаштувався до його кроку поруч. Мовчав: боявся сполохати.
— А ти з мамою де познайомився? — запитав він нарешті, не повернувши голови.
Перш ніж відповісти, я помовчав. Вирішив сказати правду — ту її частину, яку поки міг.
— Ми знайомі багато років. Задовго до твого народження разом працювали у великому місті.
— Тоді чому вона заплакала?
— Думаю, побачити мене було для неї несподіванкою.
Він хмикнув. Якийсь час ми знову йшли мовчки, а потім, дивлячись на озеро, він запитав:
— Ти, бува, мого батька не знав?
На мить ніби перестало битися серце.
— Мама тобі про нього щось розповідала?
— Майже нічого. Тільки що він добра людина. Що ні в чому не винен, бо про мене не знає. Це вона сама винна, каже.
На мене він, як і раніше, не дивився. Розповів про школу: там його звуть посудомийником, кажуть, що від нього тхне кухнею. На уроках він засинає. Додому зі зміни потрапляє опівночі, а о шостій годині ранку вже треба вставати, годувати маму, робити уколи. Ні скарги, ні спроби розчулити в його голосі не було. Так говорять про погоду — про те, що є, з чим доводиться жити.
Я стискав кулаки в кишенях, хоча хотілося зупинитися просто на дорозі й закричати. Хлопчик копнув камінь, що трапився під ногу.
— Тільки я їй не вірю. Якщо добрий, чому нас не шукав? Я скільки себе пам’ятаю, мама хворіє. А він десь живе собі. Добра людина, аякже.
Злість і зневага прозвучали звично, ніби він давно ненавидів цю людину й давно звик говорити про неї так. Я впізнав власну інтонацію: усі роки розлуки я так говорив про його матір. Заперечити мені було нічого. Він мав рацію. Після трьох місяців пошуків я зупинився, а ненависть зберіг на всі ці роки.
Дорогою він заговорив про мамину роботу. Поки могла, Ірина ходила до Лозовецької бібліотеки з паличкою. Згодом Галина Іванівна возила її туди на санчатах. А потім руки перестали втримувати книжки. Понад усе на світі вона любила цю бібліотеку.
— Вона там кожну книжку напам’ять знає, — з гордістю сказав Гриша. — Її й зараз пам’ятають.
Я згадав іншу бібліотеку, заводську, і довідник із металургії. Так і не повернув його. Досі книжка стоїть удома на полиці.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій