Життя без прикрас— Гришенько, знову всієї суми немає. Ліки ж чотири тисячі двісті коштують, дорогі. — Вона перерахувала гроші. — А тут тисяча вісімсот.
— Решту в п’ятницю принесу. Шульга зарплату видасть.
— Він же й минулого разу тобі не видав, Гришо. Ти сам розповідав: борг із заробітку вираховує.
— Видасть, — уперто повторив хлопчик.
Аптекарка зітхнула, перевела погляд на мене. Я підійшов до прилавка й поклав гроші. Гриша різко обернувся.
— Не треба за мене! Я не жебрак.
— Знаю. Це не за тебе. Я твоїй мамі заборгував, от і повертаю.
— Ти їй що винен?
Я подивився на нього. Він іще не міг зрозуміти, наскільки правдивою буде моя відповідь.
— Старий борг. Уже п’ятнадцять років не повертав.
Він довго дивився спідлоба, з підозрою. Потім забрав коробку, сховав її в рюкзак і, відвернувшись, процідив:
— Дякую.
З аптеки він вийшов швидко, майже вибіг, не озирнувшись. Я залишився біля віконця під поглядом аптекарки, яка дивилася поверх окулярів.
— Що я зараз купив? Які це ліки?
Вона вимовила незнайому мені назву й пояснила:
— Від розсіяного склерозу. Вони допомагають рідше переживати напади.
— Вона давно хвора?
— Та скільки їх знаю, стільки й хворіє. Років п’ятнадцять, вважайте. З паличкою спочатку була, потім ходунки знадобилися. Останні роки три — у кріслі колісному. А хлопчині все самому: школа, робота, мати на руках. Йому б батька… — Вона зітхнула. — Тільки де ж його взяти.
Через пів години я повернувся до хвіртки. На ґанку сиділа літня жінка, яка допомагала їм уночі, й чистила у відро картоплю. Маленька, сухенька, у стьобаній безрукавці; окуляри висіли на шнурку. Вона глянула на мене поверх них — так учителька дивиться на учня, що запізнився на урок.
— Орлов. Михайло Павлович, — ствердно промовила вона. — Я відразу зрозуміла, по Гриші. Викапаний ви. Заходьте вже, раз дісталися. Тільки до неї поки не треба. Від самого ранку плаче.
Це була Галина Іванівна. Перш ніж вийти на пенсію, вона тридцять п’ять років викладала літературу в Лозовецькій школі. І будинок належав їй.
Я хотів поставити запитання, але вона зупинила мене, трохи піднявши руку з ножем.
— Спершу погляньте. Вона поки у ванній. Потім поясню, зараз не питайте.
Ножа вона відклала, витерла об фартух руки й повела мене всередину. Дві тісні кімнати з пічкою та старими доріжками — чисті, хоча бідність відчувалася в усьому. Біля вузького Ірининого ліжка хтось прилаштував саморобний поручень.
Над цим ліжком виявилося все моє життя.
На великих картонних аркушах тіснилися акуратно наклеєні газетні вирізки за п’ятнадцять років. «Орлова призначено директором турбінного заводу», «Завод Орлова виходить із кризи», «Турбіна для гідроелектростанції», «Замовлення з області». З фотографій дивився я: у цеху, поруч із міністром, біля нової турбіни, у білій касці. Були й інтерв’ю, які я давав раз на рік і відразу забував.
Тут вони йшли рік за роком. Кожна замітка була обведена олівцем. На полях деяких я впізнав її почерк, уже нетвердий: «Схуд», «Стомився», «Зовсім сивий».
— Усе це вона збирала, — сказала Галина Іванівна. — Ні на рік вас із поля зору не випускала. Гриша змалечку ваші турбіни на картинках розглядав. Запитає: «Мамо, це хто?» А вона: «Хороша людина. Він для всієї країни електрику виробляє». Так він турбінами й захопився, потім вітряк свій змайстрував. Тільки про батька він не знає. Вона не пояснювала, чий портрет показує. Скаже: «Дивись, синку, ось таким треба бути», та й усе.
Я стояв перед картонними аркушами й плакав уперше за всі ці роки. Моє життя було тут, збережене з тією самою вірністю, з якою я беріг свою ненависть.
Галина Іванівна не заважала. Дала постояти, потім торкнулася мого ліктя й повела на ґанок. Там вручила мені другого ножа й картоплину. Генеральний директор сів на чужому ґанку чистити картоплю. Якби руки не були зайняті, я б не витримав.
Там я й почув, що сталося п’ятнадцять років тому. У вересні Ірина звернулася до лікаря. Рука в неї німіла, в очах двоїлося, нога могла підвернутися на рівному місці — це почалося не раптом. Від мене вона приховувала: я чекав призначення директором, додому повертався після півночі, і тривожити мене їй не хотілося.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій