Життя без прикрасШульга налився багрянцем і розтулив рота. Але Ірина вже тримала мій рукав слабкими тремтячими пальцями.
— Не треба, будь ласка, — сказала вона так тихо, що чув лише я. — Втрутишся — він Гришу звільнить. Ми без його заробітку не проживемо. Іди геть, благаю тебе.
Я подивився на неї. Зараз вона мала рацію. Одним дзвінком я міг розчавити Шульгу, але не тут, при ній і при хлопчикові.
За нез’їдену вечерю я залишив гроші на столі.
— Розмову з вами ще не закінчено, — сказав господареві й вийшов під дощ.
Піти далі зачиненої аптеки через дорогу не зміг. Став під її навісом і чекав, сам не знаючи чого. Об одинадцятій ресторан зачинився, вікна згасли. Ще через п’ять хвилин розчахнулися задні двері.
Хлопчик викотив крісло. Матір укрив великим шматком поліетилену, мабуть, припасеним на дощ, а собі натягнув каптур старої куртки. Далі почалася неасфальтована вулиця: калюжі, багнюка, вибоїни. Колеса грузли; він налягав на ручки, витягував крісло й штовхав знову.
Один раз воно небезпечно похилилося. Утримуючи його, хлопчик упав коліном у калюжу, ледве встигнувши спинити падіння. Підвівся й без жодного слова повіз далі. Ірина під плівкою трималася за підлокітники.
Я пішов слідом за ними, намагаючись триматися віддалік, у темряві. Колись теж проводжав її з бібліотеки — але тоді йшов поруч, стискав її руку. Тепер скрадався вздовж чужих парканів, мов злодій.
Майже пів години вони добиралися до озера, на саму околицю, туди, де вже закінчувалися ліхтарі. Старий дерев’яний будинок дивився на вулицю двома вікнами; ґанок похилився. Під лампочкою стояла літня жінка, накинувши пальто на плечі. Вона чекала на них і допомогла затягти крісло пандусом, збитим із дощок.
Двері за ними зачинилися. Я залишився біля паркану під дощем. В одному з двох вікон горіло світло. За фіранкою виник силует хлопчика: він стояв біля матері, щось робив. І я зрозумів — годує її з ложки. Тією котлетою, до якої вона так і не доторкнулася в ресторані.
Ночувати я влаштувався на зупинці сусідньої вулиці. Під шиферним дахом була дерев’яна лава, на стіні висів розклад. Останній рейс до обласного центру хтось обвів червоною ручкою.
Близько другої ночі прийшов бездомний пес — рудий, мокрий, кульгавий. Подивився на мене, влігся біля ніг і заснув. За стільки років поруч зі мною вперше залишилася жива істота, якій було байдуже до моєї посади. Йому було тепло.
Водієві я зателефонував і звелів не приїжджати. Секретарці повідомив, що завтра мене на роботі не буде. Вона здивувалася: за чотирнадцять років я не взяв жодного вихідного.
До ранку я не склепив очей. Сходив до цілодобового кіоску по сигарети й уперше в житті закурив.
Згадувалася інша жовтнева ніч, п’ятнадцять років тому. Я стояв на кухні, тримав записку й перечитував її разів сто, немов слова могли змінитися. О третій ночі зателефонував матері. Стара, хвора, вона вислухала мене й сказала:
— Синку, не вирішуй зопалу. Від доброго чоловіка без причини не йдуть. Ти спершу дізнайся, що сталося.
Я накричав на неї:
— Нічого я дізнаватися не хочу!
Через два роки мама померла. Причини Ірининого відходу я так і не з’ясував. Навіть не спробував.
Тепер перед очима стояли крісло, картата сумка й червоні руки підлітка. Йому чотирнадцять, а Ірина пішла п’ятнадцять років тому. Ще в ресторані я зрозумів: іншого чоловіка не було. Ні красеня-веселуна, ні дорогої шуби. Був цей хлопчик із моїм обличчям і моїм ім’ям.
Мені потрібно було зрозуміти, навіщо вона пішла й залишила слова, що на пів життя перетворили мене на камінь. Навіщо приховала, що в мене народиться син. Відповідей у мене не було. Але до ранку я вирішив: нікуди звідси не поїду, доки не дізнаюся.
До сьомої ранку дощ ущух. Я знову підійшов до будинку біля озера, над яким стояв білий, густий, наче молоко, туман. Біля паркану зупинився: вночі я не помітив вітряка на даху.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.