Життя без прикрасЯ сходив до кімнати по старий альбом. Розгорнув перед ним потрібну сторінку: пірс піонерського табору, худий хлопчисько з відстовбурченими вухами й неслухняним вихором.
Гриша довго розглядав знімок. Торкнувся свого вихора, потім доторкнувся пальцем до мого — на фотографії.
— Це ти? — тихо запитав він.
— Мені тут чотирнадцять. Стільки ж, скільки тобі.
Він і далі дивився. Підборіддя в нього тремтіло — моє підборіддя. Щосили він стримував сльози й стримав. Це був мій син.
З-за прочинених дверей палати я почув голос Гриші. Того дня я приїхав забрати його раніше, ніж зазвичай. Він сидів біля материного ліжка.
— Мамо, чому ти мені нічого не розповідала? За всі чотирнадцять років — жодного разу?
Ірина довго не відповідала.
— Я боялася, синку. Думала, ти не зможеш мене пробачити. Адже це через мене в тебе не було батька.
Гриша теж відповів не одразу. А коли заговорив, у мене за дверима стиснулося серце.
— Я тебе пробачаю, мамо. Але ти більше не обманюй. Ні мене, ні його. Ніколи. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Я повернувся до ліфта. Нехай думають, що я щойно приїхав.
У суботу ми вирушили на завод. Гриша сам попросився туди, причому заговорив про це ледь чутно, немов побоювався, що його прохання видасться мені смішним.
— Можна мені подивитися на справжні турбіни? Там, де ти їх робиш?
Тепер він крокував головним цехом, задерши голову й роззявивши рота. Було на що подивитися: під стелею, на висоті дев’ятиповерхового будинку, рухалися крани, а на стапелях унизу стояли ротори — кожен завбільшки з будинок.
Робітники проводжали нас поглядами. За чотирнадцять років вони не звикли бачити генерального директора зі сторонніми. А тут поруч зі мною йшов хлопчисько в старій куртці.
Біля нової турбіни для гідроелектростанції нам зустрівся Леонід Євгенович, старший майстер цеху. Він відпрацював на заводі тридцять років. Перевів погляд із Гриші на мене, ще раз подивився на хлопчика й заговорив із тією обережністю, з якою запитують про погоду:
— Михайле Павловичу, хто це у вас? Аж надто на вас схожий.
Навколо вже зупинилися робітники. Я відповів так, щоб чули всі:
— Мій син. Григорій Михайлович Орлов.
Гриша повернувся до мене зі здивуванням і розгубленістю. Схоже, власне ім’я разом із по батькові звучало для нього незвично — можливо, він узагалі вперше почув таке звертання.
— Вітаю, Григорію Михайловичу. Ласкаво просимо до нас, — сказав Леонід Євгенович і, знявши каску, потиснув йому руку, як дорослому.
Тут я всміхнувся. При всіх, широко, до вух, по-хлопчачому — так колись усміхався на кухні, слухаючи, як Ірина фальшивить, миючи посуд. Потім мені розповідали: робітники ще місяць обговорювали, що Орлов, виявляється, уміє всміхатися.
Через три тижні подіяли нові ліки. Тремтіння в руках Ірини майже зникло, і ложку вона вже тримала сама. Після трьох років, коли її годували інші, це було для неї наче заново навчитися ходити.
Того дня я привіз до палати кухоль. Білий, із жовтими соняшниками й тріщинкою біля краю. Ірина колись купила його за копійки на ринку й дванадцять років пила з нього чай. Потім кухоль залишився в нашій кухонній шафі. Я так і не зміг його викинути.
Наливши чаю, я поставив кухоль на тумбочку. Ірина довго дивилася, не промовляючи ані слова. Потім сама обхопила його обома руками. Піднімала повільно, обережно, ніби він був зроблений із тонкого скла. Ковтнула — і заплакала.
— Він у тебе залишився… Ти не викинув.
— Не зміг.
Кухоль вона й далі тримала обома руками. Подивилася на мене крізь сльози.
— Я ж тобі ще про одне не казала. На розлучення я так і не подала.
Я глянув на неї й засміявся. За всі роки розлуки вона вперше почула мій сміх.
— Я теж. Юрист щороку чіплявся: «Михайле Павловичу, давайте все оформимо, визнаємо її безвісно відсутньою». А я йому: «Потім». Наступного року знову те саме. Навіть собі не міг пояснити, чому відкладаю.
— Виходить, ми й досі чоловік і дружина?
— Виходить, і досі.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія,дякую.
Чудова історія, дякую.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій