Життя без прикрасУсередині було тісно, гули мотори, на приладах блимали вогники. Ірина лежала на ношах, із крапельницею, під кисневою маскою. З її вигляду було зрозуміло: вона чула нас.
З величезним зусиллям піднявши руку, вона тремтячими пальцями відсунула маску. Лікар потягнувся поправити, але Ірина не дозволила.
— Тому що він твій батько, Гришо, — сказала вона. Тихо, хрипко, задихаючись, але кожне слово прозвучало виразно.
Вертоліт хитнувся й пішов угору. Унизу попливли вогні Лозовецька, темна вода, дах Галини Іванівни з маленькою синьою вертушкою. Навпроти мене, пристебнутий до відкидного сидіння, сидів Гриша й дивився, не відводячи очей. Так усі свої чотирнадцять років він розглядав мої фотографії над маминим ліжком.
За весь політ він не промовив ані слова. Потім відвернувся до темного ілюмінатора. Я бачив, як здригалися його плечі, й не намагався торкнутися його: зараз не можна.
На сороковій хвилині запищав монітор. В Ірини впав пульс, лікар квапливо зробив укол. Гриша різко повернувся й, не дивлячись, з усієї сили вхопився за мою руку — так хапаються діти, коли страшно.
Писк стих, пульс вирівнявся.
— Стан стабільний, — сказав лікар. — Долетимо.
Гриша тримав мою руку аж до посадки.
Прилетіли ми о першій ночі. Ірину одразу забрали до реанімації, а ми залишилися на жорстких пластикових стільцях у приймальному відділенні. Навіть там Гриша не розтиснув пальців. Сидів мовчки, притулившись до мене.
Під ранок його голова опустилася мені на плече: заснув. Я зняв пальто, досі забруднене цвинтарною глиною, і вкрив його. Так до восьмої ранку й просидів. Рука затерпла, але поворухнутися я боявся — розбуджу.
Я не знав сина чотирнадцять років. Перше, що мені вдалося зробити для нього як батькові, — дати йому поспати.
Для Ірини я знайшов найкращих лікарів, яких тільки зміг. Її поклали до обласного неврологічного центру. Сивий утомлений професор довго вивчав знімки й картку, де роки її хвороби були записані нерівним почерком районних лікарів. Потім вийшов зі мною в коридор.
— Михайле Павловичу, скажу без обиняків. Ці п’ятнадцять років лікування майже не було: найдешевші засоби, найпростіше. Відновити зруйноване ми не можемо. Як раніше, вона вже не ходитиме. Але з’явилися препарати, яких п’ятнадцять років тому не існувало. Почавши негайно, ми можемо зупинити хворобу. Вилікувати — ні, зупинити подальше погіршення. Руки краще слухатимуться. Можливо, зможе стояти, якщо підтримувати. Це немало.
— Для нас це багато.
Гриші я постелив у кімнаті, яку ми з Іриною колись збиралися зробити дитячою. Там роками залишалися голі стіни й зламаний тренажер. Тепер у моїй квартирі, де всі ці роки ніхто, крім мене, не ночував, оселився син.
Він увійшов, озирнувся.
— Тут раніше що було?
— Тут ми хотіли облаштувати дитячу.
Він подивився на мене, але не відповів. У перші дні він узагалі говорив мало, відповідав одним словом, за їжею мовчав. Уранці я віз його до Ірини, увечері забирав; у машині він дивився у вікно.
На п’ятий день ми вечеряли на кухні. Не підводячи очей від тарілки, Гриша запитав:
— Чому ти нас не шукав?
Цього запитання я давно чекав. І заздалегідь вирішив відповідати чесно, хоч би якою непривабливою виявилася правда.
— Перші три місяці шукав. Наймав детективів, перевіряли лікарні, вокзали. Не знайшли. Потім я зупинився, хоча міг розшукати за тиждень. Думав, твоя мама з іншим чоловіком. Усі ці роки ненавидів її й навіть не спробував розібратися: чому вона дванадцять років співала в мене на кухні, а потім раптом за одну ніч зникла? Ненавидіти виявилося легше. Тут і моя провина, Гришо. Не тільки мамина.
Він підвів очі. У них було здивування: мабуть, він очікував виправдань.
— Вона завжди казала, що ти хороший. Що ти не винен. Я думав, вона тебе захищає. Вона надто добра.
— Половина провини моя. А з рештою ми з мамою самі розберемося.
Він довго нічого не говорив.
— А я тебе з п’яти років ненавидів. У садочку тати були в усіх, тільки в мене не було. Думав, ти десь живеш, багатий, і до нас тобі байдуже. У ресторані побачив тебе — мокрий, черевики брудні — й вирішив: знову якийсь мужик до мами лізе. А потім… ти мій вітряк полагодив.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія,дякую.
Чудова історія, дякую.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій