Життя без прикрасДо обіду від звинувачення нічого не залишилося. Надвечір у ресторан прийшла інспекція праці. Але займатися Шульгою мені вже було ніколи.
О восьмій вечора по мене прибігла Галина Іванівна. По холоду, без пальта, у самих хатніх капцях.
— Михайле Павловичу, ідіть швидше! Ірі погано!
Ірина лежала під стіною з вирізками про мене. Вона задихалася, ковтати не могла. Наче руки й ноги відключили: ні ті, ні ті зовсім не слухалися. Говорити вона майже не могла, язик заплітався.
Навколішки біля ліжка стояв Гриша. Тримав її руку й повторював:
— Мам… Мам, дихай. Мамо!
У його голосі не залишилося нічого хлоп’ячого. Так говорив би дорослий чоловік, якому вже доводилося бачити подібне і який знає, що відбувається.
— Загострення, — прошепотіла мені Галина Іванівна. — Два роки тому вже було таке. В обласному центрі ледве врятували. Нерви здали, три такі дні…
На швидку з районної лікарні чекали сорок хвилин. Приїхала молоденька фельдшерка. Оглянула Ірину, послухала; коли заговорила, у голосі чулася розгубленість.
— До обласної треба. У нас тут невролога немає, реанімація як слід не обладнана. Боюся, вона не витримає. Дихання дедалі слабше.
Дві години тряски розбитою дорогою, вночі, у жовтні. Я вийшов на ґанок із телефоном. Потрібний номер зберігався в ньому десять років, але досі я жодного разу його не набирав.
Ми з головою області були знайомі: завод залишався найбільшим платником податків, раз на місяць я приїжджав до нього на нараду. З особистих питань не звертався ніколи. Зараз зателефонував.
Він підняв слухавку після третього гудка й упізнав мій голос.
— Михайле Павловичу? На заводі щось сталося?
— Не на заводі. У мене. Потрібна санавіація до Лозовецька, негайно. Для моєї дружини.
Він помовчав. Як і всі, він знав мене як чоловіка без дружини. Безсердечний Орлов, самотній, як вовк.
— Для дружини?
— Так, для дружини. І для сина. Пізніше поясню. Будь ласка.
Я не пам’ятав, щоб у дорослому житті хоч раз вимовляв ці слова таким голосом.
Через п’ятдесят хвилин над містом заторохтів вертоліт. Голова області сам домовився із сусідньою областю. Машини з усього Лозовецька підігнали до шкільного стадіону, і вертоліт сідав у світлі їхніх фар.
На вулицю висипало пів Лозовецька: старі жінки, чоловіки, діти в піжамах із накинутими куртками. У маленькому місті така нічна посадка — подія, про яку ще десять років згадують.
— По кого прилетіли? — питали в натовпі.
— По Іру, яка в кріслі. Чоловік по неї прислав.
— Який іще чоловік?
— Та оцей, мокрий, у брудних черевиках. Він, кажуть, великим заводом керує. Йому сам голова області вертоліт дістав.
Пізніше мені розповіли, що серед людей був Шульга. Мовчки дивився, як Ірину несуть на ношах до вертольота. А коли той піднявся, промовив сам до себе: «Та ну!» — і пішов додому. Через місяць він продав ресторан.
Перед тим як ми пішли до вертольота, крізь натовп пробралася Галина Іванівна. Вручила Гриші його рюкзак. Мабуть, нашвидкуруч склала туди його речі й Іринині ліки. Уже потім я дізнався, що там опинилися ще банка брусничного варення й зошит із кресленнями вітряка.
Вона обійняла хлопчика, потім мене.
— Довезіть їх, — сказала мені на вухо. — Ви ж обіцяли.
Такої обіцянки я їй не давав. Але кивнув.
Біля трапа Гриша розкинув руки — зовсім як у ресторані, коли затуляв від мене матір.
— Я теж лечу. З нею.
Лікар санавіації похитав головою.
— Не можна, хлопче. Супроводжувати може тільки хтось один, така інструкція.
Гриша подивився на мене. В очах був величезний дитячий страх: матір заберуть, а він залишиться тут. Як я залишився без неї п’ятнадцять років тому.
Я відвів лікаря на крок убік, щоб Гриша не чув, і розгорнув паспорт.
— З нею її син. Я — чоловік, законний. Ось відмітка про шлюб. Розлучення ми не оформляли.
Лікар перевів погляд із паспорта на мене, потім зв’язався по рації з диспетчером. Той звернувся до когось із керівництва. Через дві хвилини лікар прибрав рацію.
— Летіть обоє. Для вас друге відкидне сидіння біля борту. Пристебнутися, з місця не вставати.
Я поклав долоню Гриші на плече.
— Залазь, синку. Разом полетимо.
Він завмер на сходинці й обернувся, дивлячись знизу вгору.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія,дякую.
Чудова історія, дякую.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій