Життя без прикрасЯ підвівся з-за столу й підійшов до господаря. Його зап’ясток опинився в моїй руці. Сильно стискати не довелося, але вирватися він уже не міг: від роботи з металом руки в мене як лещата.
— Ще хоч раз ударите хлопчика, — тихо сказав я, — і власним рукам не раді будете.
Спершу Шульга зблід, потім його обличчя налилося багрянцем. Він сіпнувся. Я відпустив зап’ясток, і він відступив, розтираючи його.
— Та ти взагалі хто такий? — прошипів він. — Стривай, ти мені за це відповіси.
З підлоги на мене дивився Гриша. Уламки залишалися в нього в руках. Крім подиву, у погляді мені вчулося ще щось — наче надія.
Увечері, поки він знову був на зміні, я вивіз Ірину до озера. Я сидів на перевернутому човні, вона залишалася в кріслі. Над тихою темною водою стояв великий жовтий місяць.
Ми довго сиділи мовчки. Потім Ірина тихенько заспівала. Усе так само фальшивила; я впізнав пісню, яку вона співала, коли мила посуд. Але далі одного рядка справа не пішла.
— За всі п’ятнадцять років жодного разу не співала, — сказала вона. — Не виходило. Голосу не було.
— Заспівай. Я ж теж п’ятнадцять років цього не чув.
Вона розсміялася, похитавши головою.
— Не зараз. Колись потім.
Я не вмовляв. Чекати я вмів, цього мене життя навчило.
У неділю ввечері Гриша знову пішов до «Лозовецького двору». А об одинадцятій вечора біля будинку зупинилася поліцейська машина. Разом із молодим похмурим дільничним із неї вибрався Шульга — задоволений, як кіт біля миски.
Дільничний дивився кудись убік.
— Орлов Михайло, чотирнадцять років. Затриманий за заявою Шульги. З ресторанної каси зникло п’ятдесят тисяч, підозрюється в крадіжці.
Ірина закричала. Галина Іванівна зблідла. Мені ж усе було зрозуміло ще до пояснень Шульги.
За хвилину він підійшов до господині будинку й нахилився до неї. Говорив упівголоса, проте чули його всі.
— Галино Іванівно, я ж давно вам пропонував ділянку продати. Біля озера гостьові будиночки поставити хочу. По-доброму пропонував, та ви все відмовляєтеся. Тепер так: погодитеся на мою ціну, підпишемо договір продажу — заяву заберу. Ні — хлопчисько піде під суд. Із чотирнадцяти вже можна, знаєте? У колонію для неповнолітніх. А матір його тоді до інтернату для людей з інвалідністю відправлять. До ранку подумайте.
Повертаючись до машини, він побачив мене біля хвіртки. Черевики на мені були все ті самі, брудні. Упізнав, усміхнувся.
— А, мокрий! Тобі чого тут треба? Ти їм хто, родич? Ішов би звідси. Тебе це не стосується.
Я подивився на нього згори вниз. Спокійно.
— Стосується. Ще й як.
Шульга засміявся й попрямував до машини. Я дістав телефон.
Усі чотирнадцять років директорства я дотримувався правила: жодних особистих справ коштом посади. Ніколи не робив винятків. У Віктора Олексійовича було своє: «Метал не бреше». Отже, і мені брехати не можна.
Тієї ночі я набрав три номери. Начальник заводської безпеки, колишній полковник, знав в області всіх — від дільничних до генералів. Другим був наш головний юрист. Третім — начальник обласного управління поліції: двадцять років ми зустрічалися на нарадах у голови області. Він знав, до кого звернутися в сусідньому обласному центрі. Кожному я коротко сказав те саме.
Приблизно через дві з половиною години, близько пів на другу ночі, до відділу поліції в Лозовецьку під’їхали дві машини з мого міста. З першої вийшли юрист і начальник безпеки. У сам відділ тим часом зателефонувало обласне керівництво.
О пів на третю у дверях з’явився Гриша. Бліде обличчя, почервонілі очі, але голову він тримав прямо. Побачивши мене, зупинився.
— Це вони з тобою приїхали?
— Зі мною.
— Навіщо?
Я промовчав, а він заговорив знову, тепер ледь чутно:
— Я грошей не брав. Ти віриш мені?
— Я це знаю. Метал не бреше.
Сенс цих слів залишився для нього незрозумілим. Усе ж він кивнув.
Уранці тітка Варя сама прийшла до поліції. Літня куховарка була налякана, але відступати не збиралася. Вона розповіла, як напередодні ввечері Шульга вийняв із каси гроші, поклав собі до кишені й лише після цього покликав Гришу постояти за касою замість нього. Вона все бачила.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія,дякую.
Чудова історія, дякую.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій