Життя без прикрасВона підвела очі.
— Я злюся на тебе. Дуже злюся, а не жалію. Ти відібрала п’ятнадцять років мого життя. Відібрала сина: я не бачив, як він пішов, не чув першого слова, не відвів у перший клас. Усього цього я тобі до кінця ніколи не пробачу. Але кохаю тебе. Учора побачив, як ти волосся прибираєш, — одного руху вистачило на всі п’ятнадцять років ненависті. Любов і жалість — різні речі. Ти їх завжди плутала. І зараз знову плутаєш.
Вона довго дивилася на мене. Уперше за всю розмову погляд її змінився — наче на озері тріснула крига.
— Тільки поки йому нічого не кажи, прошу тебе, — сказала Ірина. — Він же ненавидить тебе. Переконаний, що батько нас покинув. Я сама винна: нічого не пояснювала, а він знайшов своє пояснення. Нехай спершу пізнає тебе, без усього цього, як людину. Потім я йому сама розповім. Пообіцяй.
Я дав слово й вийшов на ґанок. Картопля була вже дочищена; Галина Іванівна сиділа перед озером. Коли я з’явився, вона підвела очі поверх окулярів.
— Ну, як ви?
— Просить поки не казати Гриші.
— І що ви відповіли?
— Пообіцяв.
— Ох уже ці Орлови, — зітхнула вона. — Одне за одного впертіші. Подивимося, кого надовше вистачить.
Слова я дотримав. Таємниця залишалася між нами ще чотири дні.
Їхати з Лозовецька я не став. У сусідки Галини Іванівни, баби Ліди, знайшлася кімната: триста за добу, чай включено. Звідти я зателефонував заступникові й попередив, що тиждень на заводі не з’явлюся.
— Ви захворіли? — розгублено запитав він.
— Навпаки.
Моя відповідь його тільки спантеличила.
Наступні три дні виявилися зовсім не схожими на прожиту мною половину життя. Уранці ми з Гришею йшли до школи. Спочатку він поглядав на мене скоса, але помалу звик до попутника. Розмови нам вистачало на всю дорогу: генератори, вітряки, підшипник, через який скрипіла його вертушка. Ми розбирали, чому він скрипить і що з ним робити.
Про турбіни я говорив так само, як зі студентами на заводі, лише пояснював простіше. Гриша заслуховувався, розтуливши рота, і на цей час забував про свою настороженість.
— То ти, виходить, інженер? — запитав він якось.
Я відповів йому, і слідом він запитав:
— А працюєш де?
— У великому місті, на заводі.
— А ким?
— Начальником.
— Скажеш таке, — хмикнув він. — У начальників таких черевиків не буває.
На черевиках іще трималася глина з цвинтаря. Я так і не зібрався їх почистити: тепер мені було не до взуття.
Якось пізнього вечора Гриша повернувся зі зміни, і ми залишилися на ґанку. У будинку Галина Іванівна вкладала Ірину.
— А діти в тебе є? — раптом запитав він.
Відповісти відразу я не зміг. Довго помовчавши, сказав:
— Один є. Тільки дізнався я про нього надто пізно.
— Він тебе любить?
— Поки не знаю. Мабуть, іще ні. Мені ще треба це заслужити.
Гриша обміркував мої слова.
— Заслужиш, — промовив він із такою серйозністю, наче був дорослим. — Ти наче непоганий.
Довелося відвернутися до озера. Мого обличчя йому бачити не варто було.
У суботу на даху разом працювали генеральний директор у шістдесят один рік і чотирнадцятирічний мийник посуду. Ми взялися за вітряк: Гриша подавав мені ключі, я встановлював новий підшипник. По нього довелося послати водія в інше місто. З озера дув вітер, куйовдив нам волосся, а знизу, з вікна, стежила за нами Ірина. Я бачив її сльози.
Скрип припинився. Лопаті пішли рівно, беззвучно, і Гриша розсміявся — уперше відтоді, як я його зустрів. У цьому сміхові я почув Ірину, якою вона бувала за миттям посуду, зі своєю піснею.
— А як на начальника ти все-таки нічого, — сказав він, подивившись на мене.
Спустившись із даху, я того ж дня подався сам пообідати до «Лозовецького двору». Уже сів за столик, уже зробив замовлення, коли на очах у відвідувачів Шульга вдарив Гришу по потилиці важкою долонею. Хлопчик аж хитнувся. Він упустив тацю з брудним посудом — за це й дістав.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Чудова історія,дякую.
Чудова історія, дякую.
Чудова історія.Хотілось би,щоб у кожної жінки був такий чоловік,який проніс своє кохання через роки.Добре,що доля звела їх саме тоді,коли жінці потрібна була підтримка міцного чоловічого плеча.Дякую автору і бажаю успіхів і натхнення у створенні нових історій